О Боже, як соромно! Всі на них дивляться. Вони так схвильовані, що довго не можуть опам’ятатися. Щойно в черзі пустили свої руки. Гра йде далі і вони заспокоюються. Тоді тільки Василь шепнув їй:
– Вибачте!
Вона відповіла:
– Прошу…
– Не вдарились? – питає він далі.
– Трошки, – каже вона. – але то нічого. Вже проходить, – говорить вона по хвильці.
– Дуже шкода, – каже він.
Йому трохи дивно, бо тільки перед хвилиною та дівчина казала йому щось про Киру. І ось вони побіч. Він інколи торкається її руки. Вона напружено дивиться перед себе і мовчить. Василь переживає зворушну приємність. Він би хотів їй щось сказати, але не наважується, та й не знає, що було б тут до речі. Визволяє гра. Вони біжать, їм удається кілька разів пійматися, і вони знов разом. Інколи перекидаються якимись маловартними словами, але це не так важливе. Важливе те, що вони тут, що це так близько і що вони можуть один одного доторкнутись. Василь так недавно зовсім близько бачив її очі і відчував її подих. А це знов і знов зрушує його спокій, хвилює його почуття. До всього – сонце, барви, безліч звуків, розчервонілі молоді і свіжі обличчя, сяйні очі. Все це діє, торкає невидним, але діткливим дотиком кожний напружений нерв, кожний відтінок виразно молодої та всім натхненної душі.
Гра змінює гру. Сонце підійшло і гріє тим приємним, по-своєму п’янючим, мов добрий напій, теплом. Ніхто не дивиться на годинник. Час спливає, як собі хоче. Варвара Сергіївна зацвіла, помолодшала, майже зрівнялась зі своїми учнями. Семен Іванович змушений розщіпнути ще кілька гудзиків сорочки. Їжакевич вже давно звільнив себе від приписаного тону в одязі. Річицький відкинув капелюха на кущ ліщини, а чуприна його ще буйніше знялась догори. Директор незручно сидить в холодку, без упину регочеться та час від часу подає вказівки. У його кишені є щось солодке і маленькі мурашки вже знайшли туди стежку. Чиста кремова пола його піджака всипана рухливими крапками…
Василь скоро тратить Киру. Їм ніяково постійно триматися разом. Зате його весь час переслідує мала Арабасова. Цій ще байдуже, що там хтось про неї думає. Василь сьогодні так відзначився, і їй цікаво частину його слави стягнути на себе. У другій грі вона знов піймала його. Тримала його під руку, сміялась, стрибала, вигукувала…
Заграли крученика. Треба праву руку закинути до лівого вуха, нагнутися до палиці, якої кінець застромлено в землю; треба триматися її, крутитися десять разів на місці, а потім, тримаючи палицю перед собою, потрапити нею у певне місце. Грач смішно заточується, танцює, зо всієї сили намагається осягнути мету, падає і не може звестися. Глядачі лягають зі сміху. Арабасова регочеться до сліз, тупає ніжками, смикає Василя за рукав…
– Дивіться, дивіться!.. О-о-ха-ха-ха! О-о-ха-ха-ха! – їм справді смішно. Вони можуть торкатись одне одного, хапатись за руку, штовхатись…
Але все має кінець. Сонце підійшло за полудень. Всі голодні. Обід. Розсідаються, ніби на проводи, гуртами, дістають, хто що має, – діляться, частуються. З яким смаком з’їдається пожива. Байдуже, що там було: добре, не добре. Все йде, все добре.
Тут можна жити самим великим захопленням, сонцем, молодістю.
І Василь та Євген належать до таких, що живуть саме сонцем, молодістю; їм так радісно і так широко, що модна справді зовсім не їсти. Але ось підходить до Василя Гнатюк.
– Василю… Ти но так непомітно щезни в отих кущах…
І от Василь більше з цікавості, ніж з потреби, щезає в тих кущах і знаходить там гурт молоді – саму сметанку на чолі з Семеном Івановичем, який вже зовсім розчервонівся, ніби також помолодшав… Всі сидять навколо широкого простирадла, а на ньому милують око ковбаса, шинка, якісь котлети, огірки, білий хліб. Спершись на молодий дубок, сидить також Настя. Тут також Варвара та Надія. Ні. Це справжні проводи. Гнатюк, як звичайно, "виночерпій", з тою тільки різницею, що в даний момент він черпає не вино, а чисту, білу кмінку Бачевського.
– Ти, Василю, надто дослівно приймаєш все до серця, – сказав він своїм широким ротом. Це мова про заборону Варвари Сергіївни.
– Сідай отам! – вказав йому місце біля Насті.
Василь не помітив якось, що це зроблено навмисне. Сів. Випив поспіль пару чарок, а що він був і так п’яний, то це ще посилило його стан. Він дивиться на світ широко і бачить, як танцюють зелені дерева, як підіймаються окремі листочки кінського щавлю, бачить, як росте трава. Така ясність. Голоси падають, ніби окремі краплини води серед глибокої тиші. Виривається сміх і нагадує сміх повітря, сміх дерева чи землі. Все таке нереальнє. Зліва зовсім близько – Настя. І вона така нереальна, і навіть дивно, що це вона. Хочеться простягнути руку, щоб переконатися, що це дійсно вона. Ніколи, ніколи не бачив її в такому стані, ніколи не відчував її так дивно, ніколи не думав, що прийде день і він могтиме сидіти біля неї, як біля кожного іншого свого товариша і не думати, що це – надземна святість…
Підніс їй чарку горілки. Випила. Вона зовсім не виявляла радості. Очі її порожньо дивляться в далечінь, руки байдуже беруть те чи інше, говорить ніби про все, а видається – ні про що. Василь підіймає ще одну чарку і каже:
– Панове! П’ю за цей прекрасний день! – Всі випили з галасом, бо цей день всім видається прекрасним. Потім Василь нахиляється до Насті і стиха їй каже: – Панно Насте. Чи варто такого дня згадувати "чорне вино"?
Вона зрозуміла його питання.
– Я вам, Василю, сказала вже… Я ніщо інше, як тільки жінка.
– Нащо саме жінці вмовляти таку ролю?
Вона не завагалася з відповіддю:
– Так хотіла вища премудрість. Я тільки виконую її волю.
Василь говорить далі:
– Боюся впасти в трафарет, якого ви не любите…
– Це ви, – казала вона, – знов про силу, твердість?
– Щось таке, – відповів Василь.
– Так, Василю. Я волію бути краще м’якою, ніж банальною.
– Але проти цього наставлене все, що бачимо зараз, – і він показав навкруги руками.
– Не будьте зухвалим… І я щось подібне переживала… І навіть це не було навесні… Я вас цілком розумію… Можемо ми трошки відійти.
Всі були веселі, тому не звертали уваги, що Василь і Настя встали і відійшли набік. Коли вже їх не могли чути, вона сказала: