Так, мабуть, він молився. Німо, одним поглядом, раненою душею, великим серцем. А тут надворі під оцими деревами лежали його товариші. Вони були тяжко ранені. Оцей Тихон, мабуть, лежав отак, а голова його спиралася на оцей горбок. Він був розтятий шаблею, і з черепа його разом з крівлею витікав мозок. Він уже не стогнав навіть, а тільки засихали його уста, і він прагнув краплі води, щоб їх освіжити. А кров його капала ось сюди, і ще досі на цьому місці росте синя незабудка, нагадуючи, що ніхто не сміє забути ту кров пролиту.
Василь переходить від каменя до каменя. На кожному виловлює бодай одно слово, яке відразу оживлює все, і перед очима стають зовсім живі люди. Край боронили свій. Народ хрещений боронили. Право своє боронили. Землю свою боронили. Лицарі, що ймення їх писані на камені пірваними літерами.
Василь замислився, і поволі думи переходять у мрію чи сон. Так буває. Він забуває за все навкруги і мріє, як мріяв не раз у дитинстві. Ось він уявляє себе також героєм, великим діячем, мужем, що знаходить розв’язку найтяжчого питання.
На хвилю він лишає цю грішну землю, ці камені, ці ймення. Ось він кінчає школу, дістає прекрасне свідоцтво. Ні. Він тут не залишиться. Що має тут робити, між тими огидними дикунами, які напали і так ганебно поневолили його нарід. Він шукає вільного місця на плянеті. Він перепливає океан… Перед його очима – Америка, Нью-Йорк, місто-велет, хмародери… Там він стає міліонером. Хіба він не читав брошури про такого Корнеджі? Читав. Той також був ніщо, хлопчик, продавець газет… Отже ж став він міліонером…
Чому не може стати таким самим міліонером Василь. Він буде відомим. Його багатства не матимуть меж. По роках він повернеться ось до цього самого Крем’янця. Все тут же зміниться. Всі його товариші поженяться. Всі учителі постаріють. Але найперше він приїде до гімназії. Розуміється. Він приїде до гімназії власним самоходом фірми Форд. Всі страшенно здивуються… Хто це такий приїхав? А! Це відомий міліонер Шеремета. Директор виходить його вітати. Учителі з гордістю потискають йому руку.
Найперше він побудує велику, простору, модерну українську гімназію. Він не пошкодує грошей, щоб розбудувати добрий фізичний кабінет. Тоді Семен Іванович не буде потребувати надолужувати все рухами рук. Він матиме все, що треба, під руками. І те є, і тамте – все є. Так само і з іншими кабінетами, і з залею, і з усім.
Він закладе велику бібліотеку, щоб учні мали де брати книжки читати. І не таку бібліотеку, як у Просвіті. Що там за бібліотека! Кілька поличок тоненьких брошурок. Він закладе велику, багату, з товстими томами бібліотеку… А потім він видасть усім учителям пенсію. Держава не виплачує їм пенсії, але нащо йому держава. Він обійдеться і без держави. Вам, Семене Івановичу, вже час на відпочинок, – скаже він. Ось вам пенсія. Ах, як буде лютувати куратор Гломбінський. Як божеволітиме староста Пшеп’юрський. Хай. Можуть себе гризти з люті. Українська гімназія краща і більша за всі у місті…
Василь не обмежується самою гімназією. Він будує також будинок Просвіти. Великий з залями і кабінетами та бібліотекою. Розбудовує отам під Боною санаторію. Яке там прекрасне соняшне місце… Як добре почуватимуть себе хворі в такому місці. Від санаторії Василь переходить до якихось фабрик… Якась фабрика тютюну чи консервування овочів, городини та м’ясних продуктів… Все це Василь будує і заробляє гроші. І, розуміється, він не лишається тільки в Крем’янці. Він добре знає, що Корнеджі будував університети. Чому й Василеві не поїхати, скажімо, до Львова і не збудувати там величезний український університет…
Василева фантазія буяє. Вона вже не знає стриму. Він уже бачить себе не тільки доброчинцем, а й винахідником. Він будує не тільки школи. Він будує також лабораторії… Він винаходить якийсь страшний апарат, яким можна вбивати на віддалі, яким можна все погане знищити. Не треба робити війни, не треба нищити маси людей. Варто лиш такий апарат наставити на якусь людину чи на якусь будову – і все це буде знищене. На велику навіть віддаль. Людина вмирає, будова летить у повітря. Цим смертоносним апаратом Василь нищить своїх ворогів. В першу чергу, розуміється, проклятого шкільного куратора, що не дає українській гімназії прав. Василь – джентльмен. Він ставить наперед кураторові ультиматум. Так і так. Не буде прав – загинеш. Куратор, розуміється, і не думає відповідати на такий ультиматум. На другий день він нагло помирає…
Від куратора Василь йде далі і далі. Він скрізь знаходить смертельних ворогів. У старостві, у воєводстві, у владі, там, високо нагорі. Нарешті, він ставить ультиматум самому президентові, самому Лєнінові. Він збирає європейський конгрес і там промовляє перед всіма президентами, перед всіма королями. Я, скаже він, не хотів цього, що ви бачите. Я думав, що ви самі прийдете до розуму. Яким правом моя земля в неволі? Де таке право написане? І ось маєте. Тепер ніхто не буде мати від мене помилування. Смерть усім, що мені противляться.
Від винаходу до винаходу переходить Василь у своїх мріях на козацькому камені. Він шукає справедливості. Він шукає правди. Він шукає скарбів. Він дивиться в лісову гущавину, де вогко і тихо, де переливно рокочуть птахи, де падають непомітно відпадки бруньок і росте листок за листком, травина за травиною. На камені, де лежить його пальката рука, зеленіє розритий мох, лазять малі створіння, якась ледве помітна зовсім червона комашка. З надр землі виривається дивне чуття, що зливається з думкою і мчить кудись у давнину, коли оцей кошовий Тихон рубався з ворогами на острові річки Пляшової, і козаки висипали в каламутну воду золото на знак боротьби до загину.
Сильне, як смерть, неуявне, як вічність, страшне, мов Божий гнів, проходить почуття у найдальші глибини юнакової душі. Він тут, на цій ось вогкій землі, на цьому камені, під оцим ось прозорим небом, далеко від усіх вичитує з глибин минулого вогненні знаки буття, внесені туди незнаним перстом.
Вставай, Василю! Досить. Ти ще, юначе, надто молодий, щоб вирішати на землі те, що є присуджене на небі… То є вічність. То є мандрівка світів у безмежності. То є еліпс, яким ходять плянети. Що можеш ти зробити – ти малий, мов та червона комашка, що ледве здолає перелізти через маленьку галузку моху.