Василь подумав: "Боже, Боже! Який я був до неї несправедливий! Коли б я міг щось зробити. Вмерти для неї. Допомогти їй. Загладити перед нею свою провину".
– Настусю, – сказав Василь якнайніжніше. – Треба твердості… Більше нічого…
– Це всі кажуть… Твердості… Твердості! Сама знаю, що не м’якості. Не твердості, а ніжності. Любові. Відданості… Щирості… Чому ви думаєте, що сила тільки в твердості? Хто вам це сказав? Я жінка. Я не камінь. То каміння б’ють молотом, твердим. Бо камінь також твердий. Я – м’яка. Я створена не зі сталі, як це люблять патетично говорити. Не переношу шаблонів…
– А все-таки, Настусю, треба тільки твердості. Не кажу вам сталевої чи якоїсь там гранітної. Не про шаблон тут ходить. Як то каже Семен Іванович: з нас той витримає, хто матиме найбільше характеру…
– Ах, характеру, характеру… З нас ніхто не витримає… Хіба ви! Ви, по-мойому, найтвердіший, – сказала вона дуже переконано.
– Звідки? Я маю враження, що я найслабший.
– Це для сліпого ока. Хто бачить глибше… Ні. Ви дуже суцільний. Це сила. Потім… Я знаю. Ви дуже органічний… Вірю, що ви витримаєте. Так. А ті "сильні" заломляться. Чому? Бо вони… Бо вони… Як би вам сказать? Надуті силою. Ні?
– Я не розумію…
– Дуже гарно ви розумієте. Вони не сильні, а… А безсилі проти моди. Стає модно бути сильними. Чому? Бо хтось написав брошуру, і там було так сказано. Але вони не перевірили, чи можуть вони бути сильними. До сили належить ще й розум…
– І душа! – додав Василь.
– Так. І душа… І як ви тоді правильно сказали на ялинці… І культура. Ви маєте культуру… Селянську, але культуру. Ви маєте міцного батька. Той є сильний. Ви не вдаєте, а це важно… Але ви таки сильні. Я це знаю… Я це чую… Та й всі вони, ті сильні, чують. Вони без вас не зроблять і кроку.
– Ну, ну, ну… Прошу не перебільшувати…
– Мені не до того…
– Вірю вам… Але ось ви, Настусю, все-таки не впадіть. Все-таки тримайтеся. Ви так любите "Контра спем сперо". Так любите авторку цього: "Буду сіять квітки на морозі"…
– "Буду лить на них сльози гіркі", – підхопила Настя…
– Так. І сльози. Тільки хай вони будуть правдиві сльози. Гіркі… І… взагалі… Я знов лізу в мораль. Не люблю цього… Словом! Настусю!.. – він міцно стиснув їй руку. "Тож тепер весна золота!".
І справді весна. Навкруги весна. І на небі, і на землі. І в серцях… Скрізь повно весни. Василеві стає легко… Надійшло прояснення. Він ще не посів якогось становища, але він бодай знає, що є. Ця розмова їх ще більше зблизила. Тепер, здається, і він може сказати їй багато такого, чого досі сказати не міг. Між ними впала перша завіса. Вони вже бачать один одного зблизька.
Коли Василь повернувся додому, було вже пізно, але Євген ще не спав. Він зустрів Василя захоплено:
– Васюк! Ти її цілував? Ти її цілував! – Василь поглянув на нього великими очима, хотів обуритись, але в Євгенових очах стільки щирого захоплення, що Василь проговорив: – Цілував!
Надто вже був би Євген розчарований, коли б цього не було.
Ще того самого вечора Василь писав свого щоденника.
"Ми всі, що виросли під звуки великої війни, якісь трагічні, – писав він. – У нас на устах мовчанка, хоча в душах буря. Чуємо навкруги велике "не можна". Ми єдина в світі молодь, що не має права вступу у майбутнє. Ми всі мовчимо. Я мовчу. Всі товариші мовчать. Бачу раз у раз погляди мовчазних юнаків і мені стає моторошно. Здається, що вони носять у собі живу розпуку. Вони стоять перед прірвою, до якої їх женуть… Перед прірвою тупої, жагучої ненависті… Вони вчаться ненавидіти.
Але я все-таки вдоволений. Цієї суперечності не можу пояснити. Мабуть, це тому, що дні мої – весна. І також, мабуть, тому, що в мені виростає пересвідчення конечної потреби переступити всі "не можна". Так чи інакше, Законно чи проти нього. У душі моїй, повірте, купчиться розуміння не законності, а конечності. У мені виростає нова, нелегальна людина"…
Готують замах
Приходить травень. Усі учні на своїх місцях. Тяжко, дуже тяжко сидіти на шкільній лавиці і перекладати Овідія у травні. Особливо тим, що в їх роду ніхто ніколи не мав діла з якимсь модним Овідієм.
Річицький ходить своїми цибатими ногами по клясі, а його чуприна спинається вгору, ніби горить. Кажуть, він жениться. Він тепер завжди чисто голений, трохи порізаний і неймовірно худий. Семен Іванович бігає з лекції на лекцію, вимахує довгими руками, креслить крейдою на таблиці фізичне приладдя і неможливо замащує чорний сурдут. Він має тепер навіть чисту сорочку. Директор моргає своїми мишачими вусиками, говорить крізь зуби, весь у жовто-білому, ніби бритійський губернатор в Індії. Варвара Сергіївна – справжня жар-птиця. Вона прилітає, відлітає, кидає накази, блищить пір’ям, дрібно й швидко працюють її елегантні ніжки.
Сьогодні Варвара Сергіївна принесла нову справу. За три дні державне свято третього травня. Українська гімназія мусить взяти в тому участь. Це перший рік, що українська гімназія буде брати чинну участь у державному святі. Всі мусять обов’язково бути. Дістануть прапори, державні орельчики, зберуться на подвір’ю ліцею і звідти вимарш на Бону. На Боні відправиться урочиста служба Божа католицька.
Це була для всіх учнів несподіванка. Всі спустили очі додолу. Ніхто не дивиться догори. Навкруги мовчанка. Ніхто нічого не питає. Жодного радісного обличчя. Варвара Сергіївна дивиться на клясу, і їй, мабуть, також стає ніяково. Вона швидко розкриває журнал і починає питати…
На перерві хлопці сходяться гуртками.
– Підемо на це свято? – падають зо всіх боків питання. Ніхто не дає остаточної відповіді. Мовчанка. Що треба казати? Всі знають усе і без слів. Гнатюк підходить до Шеремети. Очі його блищать сталевим блиском.
– Ти чув? – питає він.
– Ну? – буркнув Шеремета.
– Наш єпископ буде правити службу на Боні.
– Єпископ? – перепитав Шеремета.
– Ну… Він. Той саме, що тоді… при виборах.
– Ага! – сказав Василь, хоча його це якось не дуже торкнуло.
– Будеш пополудні вдома? – поставив ще одно питання Гнатюк.
– Мабуть…
– Я до тебе заскочу…
Після школи близько години п’ятої Гнатюк зайшов до Шеремети. Євген розложив великий, червоний том "Війна і мир" Толстого. Гнатюк увійшов. Він має широкий, добре скроєний рот. Ніс великий і м’ясистий. Очі кольору сталі. Весь міцний, дебелий, тесаний доброю сокирою з доброго дерева. Василь дивиться на нього і згадує Настю. Ммгу… Це він. Так. Він може подобатись. Не має проти нього нічого поганого в думці. Ні злоби, ні заздрості. Йому тільки дещо хотілося за неї сказати, але він нізащо не наважиться. Це було б виявом сентиментів.