Але він не докінчив своєї промови. Він говорив і дивився перед себе. Вона йшла побіч. Було темно. Але, дійшовши до "Лондона", він почув якісь дивні звуки. Поглянув і крізь темноту помітив, що вона тримає біля очей хусточку. Глибоке і поривне хлипання виривалось з її грудей. Він зупинився.
– Настусю! – викрикнув він. Хотів обняти її, але не насмілився. Подумав, що вона ще не дала йому на це права. Зміркував також, що вона подумає, ніби він використав її слабість. А до всього того його стримує те саме почуття, якого має заповно, яке в’яже його по руках і ногах. – Настусю! Що з вами? Ну що з вами? – Його голос звучав розпачливо, як голос тяжкого змагуна, що тримає в руці крихку річ; вона йому вилітає, а він боїться, що, стиснувши, розчавить.
– Ходім назад, – сказала вона крізь плач. – Я зараз не можу нічого сказати…
Він не був настирливий. Вона не може сказати, але що то є?
– Я не маю сили… Я вам скажу… але іншим разом. Відведіть мене додому. Дайте мені вашу руку.
Він подав їй руку і відчув її потиск. Цілу дорогу назад йшли мовчки. Дійшли до фіртки.
– Далі піду сама. Гадаю, що сестра вдома. До побачення, Васильку… Не гнівайтесь… Зайдіть до мене цими днями…
Але найближчими днями він не зайшов. Вони зустрілись випадково на вулиці Словацького. Перед тим всі дні і всі ночі Василь не міг відігнати настирливої думки, що, власне, з нею. Чому повернула вона годинника, чому взагалі його не носила, чому плакала. Міркував і думав. Євген тягнув його вечорами "мріяти", Хмелюк домагався зробити зустріч весни, у школі збільшений натиск на скріплення дисципліни. Гнатюк почав докучати якимось настирливими намірами, які він привіз із собою з Радивилова. Шпачук домагався ще раз скликати членів гуртка "Юнацтво" і хотів, щоб там конечно були Прихода та Шеремета. Все це тиснулось докупи, мов якийсь натовп перед потягом, що відходить.
Був кінець травня. Погода після довгих дощів вирівнялась. Дерева, ніби в паніці, що спізняться кудись, поспішно розвиваються. Вечори з кожним днем розгораються чорним полум’ям, а до того прийшов місяць з усіма своїми принадами.
А Василь Шеремета ходить, обнятий демоном незрозуміння… Він саме здійнявся, розпростав крила, щоб з запеклою жагою кинутись у найкрутіший вир життя. Він його не боїться і не вклякає перед ним, як це робить Мединська зо своїми чорними думками. Він хоче брати життя оберемками, він хоче дихати повними грудьми, а тут ось такі перешкоди. І від кого? Його богині, його життьової пружини, його всього. Він тільки чекав того менту, коли прийде оця запекла весна, коли все розгорнеться і коли можна буде йому, огорнутому диким поривом, шубовсьнути в розбушовану стихію.
І ось зустрів її на Словацького вулиці. Кудись поспішала. Була елегантно, легко, по-весняному одягнена в сірий костюм зі свіжою, білою блузочкою. Була засапана і розчервоніла.
– Проведіть мене трошки.
Не розпочинав якоїсь розмови, бо ж вона сказала, що це має бути "трішечки". А чому трішечки? Куди вона так спішить? Чому така елегантна?
– Хочете чути, як б’ється моє серце? – проговорила вона знов. – Прикладіть сюди руку…
Він не хотів знати, як воно б’ється, бо не розумів, чого воно б’ється. Але вона взяла його руку і притулила до грудей. Відчував, ніби його попечено. Гарячий, хвилюючий струм пробіг всіма його членами. М’язи ослабли, нерви тремтіли, мов по них хто вдарив. Але не сказав нічого. Дійшли до великої діри в ліцеяльному мурі і тут зупинились.
– Я йду отуди, – вказала вона головою на діру.
Василь здивувався, але не запитав нічого. Тільки на його обличчі відбився страшний, повний глибокого незрозуміння вираз. Глянув на неї допитливим зором, їх очі на хвилинку зустрілися, і Василь прочитав у них: "Що ж? Я інакше не можу".
– Хочу з вами поговорити, Василю, – знов сказала вона. – Коли вас можна бачити? Ах, Василю! Не дивіться на мене так!
Не відповів, тільки сказав:
– Я, панно Настусю, до вашого розпорядження завжди і скрізь. До побачення!
Одвернувся і спочатку швидко пішов догори. Але потім його кроки все уповільнювалися. Чув, що ступні мов наливаються оловом і тяжчають, ніби у водолаза, якого мають спускати під воду. Невже ця весна має втікти від нього? Ця сила, ця звучність?.. Це все сподіване?..
А ноги все важчають, і руки важчають, і в усьому відчувається відпруження. Куди це він, властиво, йде? Ага. На Хрестову. Там на нього чекають товариші. Якісь знов сходини. Просили прийти. Будуть всі. Шпачук і Прихода також. Це ще раз сходиться "Юнацтво" в повному складі таким, як було досі. Будуть дуже поважно говорити. Розвинуть дискусію. Чи Василь має також йти туди?
Чи не краще піти отак в гори, десь там лягти горілиць і дивитись у небо. Думати про все. Про Настю. Вона ось виразно тікає від нього своїм фізичним єством, і він не може наздогнати її своїми олов’яними ногами. Йому ще залишається інша Настя… Настя – мрія. Настя – ідея. Настя – слава. Настя, що візьме його за руку і поведе світами, і покаже йому безліч, і дасть багато зрозуміти, вложить в його юначу душу щось, чого він ще не мав, збагатить його крутим, болючим досвідом, опече його вії вогнем, яким був опечений Данте після повернення з пекельних мандрів.
Василь все-таки пішов на Хрестову. Це прекрасна гора. На її шпилі кам’яний нагробник і дерев’яний хрест. Внизу амфітеатром місто. На схід під підошвою розляглося зелене кладовище. На північ – сад "Тіволі". На захід – краєвид ліцеяльного парку, самого ліцею, праворуч Миколаївський собор, а далі краєвиди, червоні стріхи будинків. Бона з руїнами замку, а над всім цим страшне буяння весни. Василь тільки один раз переживає таку весну. Можуть бути інші весни, інші роки, можливо, кращі і буйніші, але одна з них мусить бути винятково великою. Вона мусить глибоко ввійти в нутро людини, лишити там не затертий слід, навіки вирізьбити там своє ім’я.
Василеві здається, що це гора Фавор. Дивиться, як горить на всіх шпилях сонце, як вирізняються камені, як стоїть раменатий хрест, і видається йому, що він у святих місцях, де ходять не люди, а апостоли, де родяться пророцтва, де починається нова віра.
Хлопці всі тут. Розсілися, розляглися на зеленій травиці. Щось розповідають. Василя привітали вигуками. На всіх помітне вдоволення, а одночасно наївна повага. Ось вони, мовляв… Дивіться, які ми! Від нас залежить все. Хочете, щоб далі оберталася земля? Вона буде обертатися, але як ми цього захочемо. Хочете, щоб на землі була нарешті правда? Вона буде, тільки послухайте нас. Хочете знати, де є справжня мудрість? Вона є – прислухайтесь тільки до наших слів. Відкрийте ваші вуха і ваші очі. Дивіться і бачте!