– А! – пригадав Василь. – Ну, добре. Зачекай. – Взяв шматок паперу, конверта, присів на кінець столу і, не думаючи, почав писати:
"Шановна Панно! Одержав Вашого листа. Не міг передати його на адресу, бо мій товариш Прихода сьогодні від’їжджає. Другим разом прошу передавати йому безпосередньо. Не знаю Ваших віршів, але коли вони під Надсон – зрезигнуємо з них наперед…
Що ще? Підняв голову. Щось там ще було? Ага. Надутість. Але ж то не до мене. Недотепна "Хвиля"? Подумав. Але це дотепно сказано. Усміхнувся. Ні. щось у тієї дівчини є. Не кожна відважилася б щось таке написати. Тон його листа трохи… Ааа! Байдуже.
"Коли ж маєте щось краще, просимо передати. Думаю, що коли хтось надутий, то це не повинно порушити Вашої великодушності чи вплинути на Ваші літературні… аспірації".
Чи аспірації? Так. Хай відчує, що це редакція. Кінець. Підписав: В.Шеремета. Це вийшло майже велично. Заліпив конверта і написав адресу: "Панні Кирі…"
– Як її прізвище? – звернувся до Євгена. Але Євген також не знає. Все одно. "Панні Кирі. Пер боте". І досить. Пішли.
Євген дістав листа, і вони пішли. Обидва вдоволені. По дорозі Василь ще раз згадує вчорашній вечір. Не може забути Крупових слів. Чимсь він зачепив Василя за болюче. Він подражнив щось, і цього не можна було йому отак дарувати. Це Василь відчув уже тоді, хоч був п’яний і хоч не завжди відважувався вступати з Крупом в одверте змагання.
У школі рух, ніби на пасіці першого теплого провесняного дня. Входять, виходять, вітаються чи прощаються. Вигуки зо всіх боків. Василь дістав свідоцтво. Воно трохи ліпше, ніж попереднє, і Варвара Сергіївна тільки подивилась на нього многозначним поглядом.
– Як хочете – ви можете учитись, – сказала вона і кивнула своєю гарною голівкою.
Василь пригадав, що він не дуже то вже й учився. Це якось вийшло само собою. По-французьки все-таки двійка, але це єдина. Латину натягнув на три. Це перший раз, відколи він ту латину вчить. Все решта чвірки і жадної п’ятки. Зрештою, і це гаразд. Учень з п’ятками завжди підозрілий, хоча Василь дуже добре пам’ятає ті роки, коли він ще не знав ні гуртка, ні журналу, ні панни Настусі, ні розмов вечорами, і коли його свідоцтва були виключно з п’ятками. Тоді він не думав, що це підозріло.
Ось з Євгеном вже набагато краще. Він має кілька трійок, але жадної двійки. Має також п’ять. З релігії. Йому трошки ніяково, бо він і сам не знає, як це могло статися. Він же направду ніколи ще в о. Ніколая не відповідав. І, мабуть, саме тому. Усі учні, що не встигли відповісти, а таких більшість, дістали від о. Ніколая найкращі оцінки.
Євген, як тільки дістав свідоцтво, одразу зник. Він уже стирчить на дворі. Василь не має часу за ним слідкувати. Ось і нагодився враз Гнатюк. Він передає йому якусь візитівку. "Прошу зайти сьогодні о годині п’ятій по обіді до канцелярії Просвіти". Це пан Малюк з титулом секретаря української парляментарної репрезентації. Василь знає його. Він також скарбник і бухгалтер Просвіти. Що він там хоче від нього. Цікаво. Василеві трохи імпонує, що старші від нього так його запрошують. Чи ще хтось дістав таке? Гнатюк? Козенко?
Чудесно! Це щось, мабуть, цікаве. Можна один день ще побути в місті, тим більше, що Насті ніде не видно. Де вона? Василь крутиться, мов миша в колесі, і дарма. Він навіть натрапив на таку сцену. Ось там хтось стоїть. Це Євген і Кира. Про щось розмовляють. Василь уперше, хоча здалека, трошки більше придивився до тієї дівчинки. Це не Мира і то не тільки з кольору волосся. У цієї помітне щось поважне. Вона не така елегантна. Її вишневого кольору плащ не так зграбно лежить на ній. Очей не видно, але вираз обличчя, як на дівчину її віку, поважний. Ага! Це вона читає його листа.
Але Василь довго над цим не зупиняється. Має свої інтереси. Підійшов Гнатюк і вони широко попрямували до головної вулиці. Проходить біля Євгена з Кирою. Василь підняв кашкета і злегка кивнув на привітання. Кира червона. Вона завжди червона, і не тільки її плащ, а й уста і личко. Щось дуже дитяче є у виразі цього червоного личка…
Василь не має наміру сьогодні довго возитись з Гнатюком. Хай собі йде своєю дорогою. Він ось виступає, ніби скороход, і торочить знов якусь політичну нісенітницю. Щось там десь Шпачук…Якісь гуртки молоді… Якийсь кіоск з совєтськими газетами і книжкою Джека Лондона "Залізна п’ята" в червоній обкладинці. Що той Шпачук затіває і де він бере гроші?
Але все-таки на звороті з Директорської на Ліцейну Василь звільняється. Він ще має деякі справи біля монастиря. А куди Гнатюк? Додому? Ну, так до побачення. Він буде також у Просвіті.
Вони розійшлися. Гуртки молоді розходяться у різні боки.
Василь не має куди йти. Та справа біля монастиря звичайна вигадка. На думці в нього тільки побачитись з Настею. Але ось він уже на Широкій. Тут помітний рух. Він йде вулицею справді в напрямку монастиря, але тільки так собі – пройтись ось туди до готелю "Європейського", подивитися біля кіна "Світовід" на картинки і вернутися.
Ось знана ювелірна крамниця. Василь завжди проходить біля неї і завжди тут зупиняється. Нічого його так не цікавить, як годинник. Він вже давно мріє про годинник. Має вісімнадцять років, а ще ж ніколи не мав свого годинника. Це так прикро, а з погляду європейця – ганебно. Мати на руці таку блискучу річ, завжди мати змогу поглянути на нього і знати годину – це крок уперед. Це наближення до Європи. Це заощадження часу. Це, зрештою, естетична насолода. Ні, як не кажи – годинника він мусить мати.
Василь уже прикутий біля вітрини. Очі його за шклом, і бачать вони такі приваби, що годі відірватися. Він переживає дитинство. Він просто не може відірватися. Той он золотий годинничок в пуделечку з жовтого оксамиту. Ні! Це не для Василя. На того треба продати цілого коня і то невідомо, чи вистачить. Але ось той скромний нікельовий… На руку. Хіба то йому не вистачить? На перший раз? Напевно, вистачить, і він цілком добрий.
Його щось так і тягне до крамниці. Він не має грошей, він однаково не може нічого купити. Не тільки годинника, а навіть отої шпоньки. Навіть ланцюжка до годинника. Де він візьме гроші? Що за така химера…