— Скільки літ, скільки зим! — сказала вона, подаючи Старцеву руку, і було видно, що в неї тривожно билося серце; і пильно, зацікавлено дивлячись йому в вічі, вона продовжувала:— Як ви поповнішали! Ви засмагли, змужніли, але загалом ви мало змінились.
І тепер вона йому подобалась, дуже подобалась, але чогось уже не вистачало в ній, або щось було зайве,— він і сам не міг би сказати, що саме, але щось уже заважало йому почувати, як колись, йому не подобалась її блідість, новий вираз обличчя, квола усмішка, голос, а трохи згодом вже не подобалось вбрання, крісло, в якому вона сиділа, не подобалось щось у минулому, коли він трохи не одружився з нею. Він згадав про своє кохання, про мрії та сподіванки, що хвилювали його чотири роки тому,— і йому стало ніяково.
Пили чай із солодким пирогом. Потім Віра Йосифівна читала вголос роман, читала про те, чого ніколи не буває в житті, а Старцев слухав, дивився на її сиву, гарну голову і чекав, коли вона скінчить.
"Нездара,— думав він,— не той, хто не вміє писати повістей, а той, т0 їх пише і не вміє приховати цього".
— Непоганецьки,— сказав Іван Петрович.
Потім Катерина Іванівна грала на роялі шумливо й довго, і, коли скінчила, їй довго дякували і захоплювались нею.
"А добре, що я з нею не одружився".— подумав Старцев.
Вона дивилась на нього і, очевидно, ждала, що він запропонує їй піти в сад, але він мовчав.
— Давайте ж поговоримо,— сказала вона, підходячи до нього.— Як ви живете? Що у вас? Як? Я всі ці дні думала про вас,— продовжувала вона нервово,— я хотіла послати вам листа, хотіла сама поїхати до вас в Дяліж, і я вже вирішила поїхати, але потім роздумала: бог знає, як ви тепер до мене ставитесь. Я з таким хвилюванням чекала на вас сьогодні, ради бога, ходімо в сад.
Вони пішли в сад і сіли там на лаву під старим кленом, як чотири роки тому. Було темно.
— Як же ви поживаєте? — спитала Катерина Іванівна.
— Нічого, живемо потрошку,— відповів Старцев. І нічого не міг більше придумати. Помовчали.
— Я хвилююсь,— сказала Катерина Іванівна і затулила руками обличчя,— але ви не звертайте уваги. Мені так гарно дома, я така рада бачити всіх і не можу звикнути. Скільки спогадів! Мені здавалось, що ми будемо розмовляти з вами аж до самого ранку.
Тепер він бачив близько її лице, блискучі очі, і тут, у темряві, вона здавалась молодшою, ніж у кімнаті, і навіть ніби повернувся до неї її колишній дитячий вираз. І справді, вона з наївною цікавістю дивилась на нього, наче хотіла ближче роздивитися і зрозуміти того, хто кохав її колись так полум´яне, з такою ніжністю і так нещасливо; її очі дякували йому за це кохання. І він пригадав усе, що було, усі найменші подробиці, як він блукав кладовищем, як потім під ранок, втомлений, повертався до себе додому, і йому раптом стало сумно і жалко минулого. У душі зажеврів вогник. — А пам´ятаєте, як я проводжав вас на вечір у клуб? — сказав він.— Тоді ішов дощ, було темно...
Вогник все розгорявся в душі, і вже хотілося говорити, нарікати на життя...
— Ех! — сказав він зітхаючи,— Ви от питаєте, як я поживаю. Як ми поживаємо тут? Та ніяк. Старіємо, товстіємо, занепадаємо. День та ніч,— доба пріч, життя минає тьмяно, без вражень, без думок... Вдень нажива, а ввечері клуб, товариство картярів, алкоголіків, хрипунів, яких я терпіти не можу. Що гарного?
— Але у вас робота, благородна мета в житті. Ви так любили говорити про свою лікарню. Я тоді була якась химерна, уявляла себе видатною піаністкою. Тепер усі панночки грають на роялі, і я теж грала, як усі, і нічого в мені не було особливого; я така сама піаністка, як мама письменниця. І звичайно, я вас не розуміла тоді, але потім, у Москві, я часто Думала про вас. Я тільки про вас і думала. Яке це щастя бути земським лікарем, допомагати страждальцям, служити народові. Яке щастя! — повторила Катерина Іванівна з захватом.— Коли я думала про вас у Москві, ви уявлялись мені таким ідеальним, піднесеним...
Старцев згадав бумажки, які він вечорами виймав з кишень з такою втіхою, і вогник у душі згас.
Він підвівся, щоб іти до будинку. Вона взяла його під руку.
— Ви найкращий з людей, яких я знала в своєму житті,— продовжу, вала вона.— Ми будемо бачитися, розмовляти, чи не так? Обіцяйте мені Я не піаністка, щодо себе я вже не помиляюсь і не буду при вас ні грати ні говорити про музику.
Коли ввійшли в дім і Старцев побачив при вечірньому освітленні ц обличчя і сумні, вдячні, допитливі очі, звернуті на нього, то відчув неспокій і подумав знову:
"А добре, що я тоді не оженився".
Він став прощатися.
— Ви не маєте ніякого римського права їхати, не повечерявши,— говорив Іван Петрович, проводжаючи його.— Це з вашого боку вельми перпендикулярно. А ну, зобрази! — сказав він, звертаючись у передпокої до Пави.
Пава, вже не хлопець, а вусатий парубок, став у позу, підняв вгору руку і сказав трагічним голосом:
— Помри, нещасна!
Усе це дратувало Старцева. Сідаючи в коляску і дивлячись на темний будинок і сад, які були йому такі любі й дорогі колись, він пригадав усе одразу — і романи Віри Йосифівни, і шумливу гру Котика, і дотепи Івана Петровича, і трагічну позу Пави, і подумав, що коли найталановитіші в усьому місті люди такі бездарні, то яке ж має бути місто.
Через три дні Пава приніс листа від Катерини Іванівни. "Ви не їдете до нас. Чому? —писала вона.—Я боюсь, що ви змінилися до нас; я боюсь, і мені страшно від однієї думки про це. Заспокойте ж мене, приїжджайте й скажіть, що все гаразд.
Мені треба поговорити з вами. Ваша К. Т." Він прочитав цього листа, подумав і сказав Паві:
— Скажи, голубе, що сьогодні я не можу приїхати, я дуже зайнятий. Приїду, скажи, отак, днів через три.
Але минуло три дні, минув тиждень, а він все не їхав. Якось, проїжджаючи повз будинок Туркіних, він згадав, що треба б заїхати хоч на хвилинку, але подумав і... не заїхав.
І більше вже він ніколи не бував у Туркіних.
V
Минуло ще кілька років. Старцев ще більше потовстішав, ожирів, важко дихає і вже ходить, відкинувши назад голову. Коли він, пухлий, червоний, їде на тройці з бубонцями, і Пантелеймон, теж пухлий і червоний, з м´ясистим карком сидить на козлах, простягти вперед прямі, наче дерев´яні, руки, і кричить зустрічним "Пррраво держи!", то картина буває вражаюча, і здається, що їде не людина, а язичницький бог. У нього в місті величезна практика, ніколи передихнути, і вже є маєток і два будинки в місті, і він облюбовує собі ще третій, вигідніший, і коли йому у "Товаристві взаємного кредиту" кажуть про який-небудь будинок, призначений на торги, то він без церемонії іде в цей будинок і, проходячи по всіх кімнатах, не звертаючи уваги на неодягнутих жінок і дітей, що дивляться на нього із здивуванням та острахом, тикає в усі двері палицею і каже: