— Що ж,— сказав я, встаючи,— будемо святкувати Новий рік!..
І ми святкували Новий рік. Просто й буденно, як це робили не раз: трохи випили, трохи поїли, а потім вирішили з батьком прогулятися. Мати від прохідки відмовилася, ніби відчуваючи, що між нами поведеться чоловіча розмова, отже залишилась удома. Ми ж одяглися, пожартували з матір'ю, звинувативши її за домосидність, і вийшли надвір. І раптом зупинилися вражені: серед неба висіли меч, червона зоря і відрубана рука, що нагадувала мітлу, з якої точилася кров. Безмовно стояли, закинувши до неба голови, а знаки серед неба почали мінитися, розставати, нарешті зникли.
— Що це було? — спитав батько.— Дивні речі!
— Знаки небесні,— мовив я і раптом відчув, що говорю це не своїм голосом, а голосом мандрованого дяка з початку XVIII століття, власне з 1709 року.— Ці знаки увіч не на добро!..
— Віриш у такі речі? — спитав батько.
— А ти?
— Не знаю... Поживемо — побачимо. Зрештою, з новим правлінням сподіватися чогось доброго годі,— він раптом засміявся.— Ні, я не вірю в небесні знаки!
Пішли по засипаній снігом вулиці, машини тут не ходили, приморозило, сніг рипів, і кроки наші голосно відлунювали. Вікна ще здебільшого світилися — люди святкували. Небо було чисте, і місяць обливав нас, відкидаючи сірі рідкі тіні. Я розповів батькові про свій сон-видіння, він слухав уважно, але мовчав.
— Тобі нічого не ввижалося подібного? — спитав я.
— Багато чого може ввижатися,— сказав батько.— Не надавай цьому значення.
Але я бачив, що він був уражений. Щось я у ньому зачепив сокровенне. А може, його вразили ті знаки на небі, і він хотів мене заспокоїти.
Вийшли на Чуднівську, тут стояли ліхтарі й світили, вряди-годи проїжджали машини. Тобто знаходилися люди, які замість того, щоб святкувати, мали обов'язок кудись їхати. Дивний усе-таки цей світ!
Я розповів батькові про Івана Маркіяновича і про його пропозицію: може тому, що ми проходили повз школу.
— Справді таке запропонував? — спитав батько.— А що сам про це думаєш?
— Думаю, що це дурне,— мовив я.— Коли вже чогось досягну, то в чесний спосіб.
Батько зирнув на мене коротко, і ми йшли якийсь час мовчки. Яскраво палав над головою місяць.
— Добре, що так думаєш,— нарешті сказав батько.— Ні я, ні мати навіть з любові до тебе цього не могли б зробити. Я точно ні, а з матір'ю можеш поговорити.
— Не збираюся! — сказав я.— Хай буде, як буде!
Батько знову довго мовчав.
— Бачиш, Іван Маркіянович має рацію,— сказав глухо.— Люди тратять те добре, що мали, і чинять це не зі своєї волі — до того їх примушує життя. Раніше казали: не вкради, а тепер люди думають: у такого, як сам, не вкради, а в держави можна, бо вона в нас не просто краде, а грабує. Колись казали: не убий, а тепер нам щодня торочать: ворогів треба нещадно нищити, а ворогом звуть не тільки того, хто йде проти нас війною, а й того, хто інакше думає. Колись люди боялися суду Божого й кари, а тепер їм сказали, що ніякої кари й суду нема й не буде. Значить людина, мов той пес,— батько показав на великого рудого пса, що перебігав дорогу,— вбий його — і це буде купа стерва. Отож люди й стають стервом і самі, і в душі.
Це була нечувана річ, щоб батько говорив аж так багато. Здається, йому було нелегко говорити, бо вичавлював із себе фрази, короткі й кострубаті; можливо, й висловлював свої думки й не такою лексикою, як я записав, кострубатіше й простіше, але суть його слів віддав точно. І тут він виклав мені свою житейську програму, за якою жив і якої хотів дотримуватися до смерті. Знову-таки не намагатимуся точно відбити, якими словами це казав, бо не зумію того, а спробую коротко передати смисл тієї системи. Отже батько мені в ту новорічну ніч звістив таке.
Колись до революції була лиха, жорстока, немилосердна й тупа держава. Держава для панів, сказав батько. Отож, для панів вона все робила, а людям не давала нічого: селянам — землі, і це для того, щоб працювали на пана, а не на себе, а робітники також працювали не на себе. Ця держава розстрілювала демонстрації, нищила тих, хто думав інакше, русифікувала неросійські народи, щоб вони не захотіли жити по-своєму, тримала народ неграмотним, але морально його не нищила. Прийшла нова влада, казав батько, і пообіцяла людям рай земний. І люди їй повірили. Але нова влада стала гірша за стару, бо пани з'явилися нові, а люди як були рабами, так ними й залишилися. Тільки тепер пан не називається паном, пан ніби сховався у собі, але живе не менш розкішно, як пани старі. Людям дали змогу пізнати грамоту, але потворну, їх навчили читати, але тільки те, що дозволяли, їх навчили писати, але тільки те, що дозволено. їм говорили одне, а робили інше. Говорили, що все роблять задля них, а робили все тільки для себе. В селян зовсім забрали землю й відучили любити її, бо вона була не їхня. Робітникам сказали, що заводи й фабрики їхні, але вони так само працювали, як і до цього, тобто як раби. Яка їм, зрештою, різниця: чи працюють вони на хазяїна, чи на державу? Але різниця є. Хазяїн хотів, щоб робітник працював більше і за більшу роботу більше платив. Держава ж боялася, щоб робітник не став заможний, інакше він стане незалежний. Отож, вона не давала йому заробити більше норми, а коли він виробляв більше, зрізала розцінки. І робітник також ставав лінивий, а що заробляв мало, то починав красти й махлювати, тобто і у випадку із селянами, і у випадку з робітниками держава почала нищити людей морально. Безчестя й брехня стали нормою суспільства, отже все почало будуватися на брехні, секретах, таємних розпорядженнях і без ніяких законів...
Я був заскочений. Виявляється, батько мій був ще більшим вільнодумцем як я, принаймні більше за мене розумів. Ніколи раніше не вдавався зі мною в такі розмови, хоч ми жили поруч усе життя.
— Живемо в країні брехні і брехунів,— казав смутно батько.— А брехню треба захищати, це правда захищає себе сама. Через це у нас така велика армія, стільки багато шпиків і така могутня у нас політична поліція. Нам кажуть, що біле — це чорне й навпаки, а коли хто сумнівається, того — під ніж.