— Піду я,— сказав батько, встаючи, бо мати почне в паніку падати,— він засміявся гірко.— Вона й досі, коли я затримаюся, думає, що вони мене знову підхопили. Важко бути чесною людиною в цьому світі...
Та остання фраза якось різко мені запам'яталася, ніби вдарила, бо це була правда. Але я знав інше: він, мій батько, чесною людиною залишився. Тобто вся оця неймовірна історія, яку розповів, оця війна із чорним спрутом і була змаганням за те, щоб залишитися чесною людиною; здається, цю науку він мені сьогодні заповів. Горе суспільству, подумав я, в якому треба боротися, щоб залишитися чесною людиною! І мені знову здалося, що я обплутаний звідусіль шнурами чи дротом, а може, це тільки мацак присмоктався до мого ошийника, і той мацак помпував у мене чорну воду, а коли батько пішов, залишивши після себе запах перегару й тютюновий дим, я теж засмалив (при батькові цього ще не робив) і довго ходив підвалом, відчуваючи, що десь до мене підкрадається звір, що той звір уже сховався в одному з кутків цього сутерену, що він, може, наготувався до стрибка, що в нього маленькі, пильні, насторожені очі і що милосердя від нього чекати годі, і він стереже кожен мій порух і дослухається до кожного слова. І в мене виникло сліпе, дурне бажання кудись утекти, десь заховатися, забитись у криївку, затулити очі і вуха, принишкнути й затаїтися, хоч я чудово знав, що живу у світі, де ніяких криївок не існує, а є тільки голе, порожнє поле, по якому вільно гуляють не тільки вітри, але й оті звірі, бо господарі того поля — не я і не батько, а таки вони. Я, і батько, й друзі мої — тільки німа отара, яку пасуть ті звірі, тож вони зроблять усе, щоб ми отарою залишилися, інакше їм самим буде непереливки.
Надійшов час заповнювати ненаситне жерло моєї печі, і я почав ганяти наповнену вугіллям тачку, а тоді з остервенінням жбурляв те вугілля до розтуленого рота печі, відчуваючи, як забрудненим обличчям повзуть гарячі струмені поту. І мені раптом чітко уявилося, як там, над головою, в тринадцятій квартирі, шалено гопцює Ларисина компаш-ка під вискотливу, ритмічну музику, серед них і Лариса із захоплено розтуленим ротом; що там, над моєю головою, ходять, сидять, їдять, дивляться телевізори, хто їх має, варять, смажать, перуть, лежать у ваннах, плюскаючи на себе теплу воду, сплять, паруються, сваряться, чекають, читають, щось майструють невідомі мені люди, а наді мною, як велетенський гриб, виростає цей будинок, а я — маленький чорний кріт біля його коріння, рию і рию землю, а тепло від мого розгарячілого тіла перетворюється в цей вогонь, що гоготить, і регоче, і палахкотить, і всім отим людям, що ходять по моєму карку, немає анінайменшого діла до мого смутку, страху чи відчаю, а саме мій страх, відчай і смуток і є достойна плата за мої труди. І мені вперше стало напрочуд самотньо в цьому сутерені. А що як справді покинути його на годину-дві, поки з'їдає свіжу порцію їжі моя піч, піднятися до тринадцятої квартири, хай Лариса відчинить мені двері, хай зустріне мене радісними вигуками її компашка, хай Лариса освітить мене, кволого й перестрашеного, своєю усмішкою, і я з порогу кинуся у вир танцю — і протанцюю там з Ларисою та її компашкою до кінця життя; тоді мені байдуже стане: є цей світ чи нема, є чорні чи голубі спрути зі своїми мацаками, чи нема, є вони, чи нема. Помалу витрушуватиму, як тирсу, з голови свій набубнявілий і загрітий мозок, аж поки не стане вона чудовно порожня. І хай гуляють мої вітри, хай видувають із неї смуток і страх, хай несуть їх, як опале листя, і хай летить те листя у вічну пустелю ночі, де годі шукати відради і стежок. А я цибатиму й цибатиму, й дивитимусь у млосні, чудові Ла-рисині очі, і втікатиму у неї, а вона втікатиме у мене, і саме в ній я зможу заховатися, бо це, здається, і є той прихисток, який у цьому світі реально існує; потяг до жінки — це потяг до материнського єства, яке нас народило на світ, і цей потяг — надія в чоловіка втриматися, надія зберегтися, надія, яка тільки на те й існує, щоб людину дурити, бо вона, надія, і справді велика дурисвітка.
10
Удома я мав маленьку комірчину-кімнат-ку, в якій панувало безладдя, бо я рішуче не впускав туди матір з її шматками та віниками, отож після кількож сварок вона задовольнилася тим, що підмітала чи витирала мокрою ганчіркою підлогу, а книжок моїх і паперів не чіпала. Я ж любив, читаючи, робити виписки, складати поширені змісти, особливо з позичених книг. Книг у мене було багато: стелаж у вільному простінку, книги було складено під столом, навіть під ліжком, бо місця бракувало, а мати проти стелажа в їхній батьківській кімнаті ярісно повставала, бо вони, тобто книжки, "збирають пилюку". В цій кімнатці я любив поринати в уявні світи, тоді погідніше відчувався хід часу, тоді і я ніби розширювався на широкий простір, тож ковтав я книги одну за одною, як Гого-лівський Пацюк вареники, правда, алегорія ця грубувато звучить. Книг мені вже бракувало, я ходив в обласну бібліотеку, натрапив на енциклопедію Брокзауза та Ефрона і почав її перечитувати том за томом, а ще я відкрив, що тут є міжбібліотечний абонемент і зайшов туди, маючи намір замовити один із томів "Записок історико-філологічного відділу ВУАН", твори Спенсера та Бран-деса.
За столом сидів манюпусенький чоловічок з великою головою і з зачіс аним назад цупким, як дріт, волоссям. На носі чоловічка сиділи окуляри, і він роздивився мене через ті окуляри, як комаху.
— Ви студент? — спитав, підозріло по-їдаючи очима.
— Ні, робітник,— сказав я.
— То навіщо вам ці книги?
— Як так навіщо? — обурився я.— Раз я їх замовляю, вони мені потрібні.
— Працюєте над якоюсь роботою? — спитав тоном прокурора бібліотекар.— Чи, може, учитеся заочно?
— Не вчуся заочно і не працюю над роботою. Хочу ці книги прочитати.
Брови в чоловічка підскочили, ніби злетіло два метелики (мені навіть здалося, що я в когось такий рух бровами бачив), він подивився на мене круглими очками через окуляри, ніби на бронтозавра.