"Господи,— подумав я.— Невже нас скрутив голубим мацаком синій спрут? Коли так, то я до тебе сьогодні не прийду, Лари-сочко, я тебе сьогодні ревнуватиму, а може, й справді стану чортиком із підвалу. Самотнім, маленьким чортиком, який сидить біля купи чорного, як смола, і лискучого вугілля і, розширивши очі, незмигно дивиться на вогонь із печі, який колись напевне його пожере..."
Це був день несподіванок: мої друзі до мене не прийшли, натомість прийшов батько. Це він вперше завітав подивитися, як я працюю; спонукою, може, стало те, що він випив. Це в батька траплялося, мати з цієї нагоди скандалила, от він і відчув потяг до свого нащадка, який стримить десь у чорному підвалі чи катає забетонованою підлогою тачку, повну вугілля, а потім метає те вугілля в жерло печі.
— Робота в тебе неважна,— сказав він, роззираючись.— Може б, я попитався на фабриці, знайшли б щось чистіше?
— Ні,— сказав я.— Мені тут подобається.
— Жаль мені, що покинув школу.
— Ніде вона не дінеться,— мовив я.— На той рік піду у вечірку.
— А те все заглухло? — спитав він, дивлячись багатозначно.
— Чому мало не заглухнути?
Батько сів на ящика, на якому проголошував свої політичні монологи Славко, очевидно, той ящик сприяв народженню критичних суджень, бо й батько заговорив про речі, яких я раніше ніколи від нього не чув.
— Бачиш... Ні, я повинен тобі це сказати... Коли вже попався на їхній гачок, вони так просто людини не покидають. А вчепляться — то, як п'явка, кров висмокчуть.
— А ти звідки знаєш? — спитав я.
Батько зітхнув — од нього повіяло хвилею перегару.
— Та вже знаю!
І отут, у підвалі, дивлячись на гогітливий, ярий і сердитий вогонь, що палахкотів у печі, він розповів мені дивовижну історію, цілком мені не звісну і тим більш цікаву, навіть загадково-захоплюючу. Виявляється, він був до війни членом партії, і з початком війни його залишили у підпіллі. Керувати підпіллям мав такий собі Шелушков, секретар Коростишівського райкому. Було визначено явочні квартири, йому видали пістолета, перед тим нашвидку навчивши з нього стріляти. Він, батько мій, чесно пішов на одну і другу квартиру, але там тільки вітер віяв, отже ніякого підпілля тому Шелушкову організувати не вдалося. Його самого впізнали в бородатому двірнику люди із Коростишева, яким він залив сала за шкіру, і видали в гестапо. Шелушкова схопили й розстріляли, отже весь час окупації батько чекав, що до нього мають прийти зв'язківці,— так принаймні його було проінструктовано. Йому так і сказали: коли не працюватимуть явочні квартири, до нього обов'язково прийдуть і дадуть інструкції, що треба робити. Родину на початку війни мали вивезти, але мати виїхати не змогла й змушена була повернутися додому. Батько заробляв, як міг, щоб прогодувати родину, і чекав приходу зв'язківця, так його й не дочекавшись. Під час облав тікав з дому на той бік річки й відсиджувався там у виритих водою печерках, потім повертався і знову чекав. Із визволенням Житомира його забрали в армію, і він провоював до кінця війни. У липні 1945 року він був демобілізований — і тут почалося: його тягали оті, з Миколаївської. Дорікали, що він нічого не робив у підпіллі, загрожували посадити; зрештою, виключили з партії, і він з дня на день чекав арешту. Весь час його викликали на Миколаївську і нахиляли стати сексотом, тобто продавати людей. Його днями тримали на Миколаївській, потім випускали.
— І я подумав,— сказав батько, дивлячись на гогітливий вогонь,— ліпше мені загинути, ніж потім ціле життя проклинати самого себе. Я так їм і сказав: коли я чимось провинився, судіть мене, але бути підслухачем я не можу, такий у мене характер.
* Батько оповідача цієї історії оповів йому також про завсідників пивниці біля Чуднівського мосту, я цю розповідь опускаю, про неї докладно йдеться у повісті "Компанія з пивниці" (прим, автора).
Вони його потім ще довго тягали, довго смикали, в нього вже нерви були як решето, але твердо стояв на своєму. І його раптом облишили в спокої. Сам не вірив, а таки полишили. Правда, вряди-годи викликали, часом били, часом примушували цілий день сидіти на стільцд, не рухаючись, кричали і лаяли, але чомусь не посадили, хоч кілька разів траплялося, що його й по тижню тримали.
— І це тягнеться досі? — з жахом спитав я, бо цього всього не знав і не чув.
— Ні, вже не тягнеться,— сказав батько.— Але я не дивуватимуся, коли вони знову візьмуться за мене. То не люди!
— Зараз інші часи,— сказав я.
— Не задурюйсь,— мовив батько.— Дуже мені не хотілося розповідати цю історію...
— Чому ж? Вже по-моєму дорослий,— сказав я.
— Через це я й прийшов,— сказав батько; я навіть подумав, що й хильнув він для сміливості.— Що мене найбільш турбує: вони зразу довідаються, що ти мій син, отже син виключеного з партії із політичних мотивів, а це для тебе не лучча рекомендація.
— Як на мене, ти не вчинив ніякого злочину, отже і зла. Своє ти, по-моєму, відвоював.
Я натякав на батькове поранення в ногу, через це він кульгав.
— Добре, що так вважаєш,— мовив зворушено батько.— Але я чомусь певен, що вони почнуть коло тебе крутитися. Заводити невинні дружні розмови, просити про якісь дрібниці, невинні послуги, будуть у тебе допитуватися про друзів чи знайомих, може, до тебе когось підішлють, особливо стережись, щоб не завербували, бо тоді пропадеш навіки. Вони свої жертви з пазурів не випускають.
Він закурив і довго сидів мовчки, дивлячись, як гоготів вогонь.
— А може, й добре, що ти працюєш сам,— сказав батько, маючи в думці якийсь свій резон.— І ще одне, коли вони почнуть з тобою тягатись, перед матір'ю втаюйсь, вона жахлива панікерка, а мені все розповідай, згода?
— Згода,— сказав я, дивлячись на знайо-ме-презнайоме, а зараз таке стурбоване і ніби нове обличчя — ні, він у мене чудовий, батько! — а водночас відчуваючи неприємний холодок у спині.