Я, здається, задрімав, бо мені ввижалася піч, в якій гогоче вогонь, а ми сидимо з батьком біля неї, і він повільним голосом викладає власну науку життя і власне розуміння Бога. І я думаю, що Бог — це і є система цих світів та пустель, і він, може, недаремно кидає нас у такі мандрівки, недаремно жене нас із хрестом на спині на гору, де кожного мають розп'ясти і розпинають, бо життя наше — це і є хресний путь на Голгофу навіть для тих, хто цього не відає...
Десь опівночі Лариса заворушилася. Я звів голову. Мати з дітьми у якийсь дивний спосіб умістилися на вузькій полиці — всі вони спали.
— Лягай поспи,— прошепотіла Лариса.— Я посиджу.
— Ні, ні,— заперечив я.— Спи. Рано іще!
Лариса позіхнула.
— Фу! — сказала вона.— Ніяк не можу прокинутися.
Я погладив її ніжно по голові.
— Спи! — сказав.— Мені тут зручно.
— Нічого тобі не зручно,— прошепотіла вона.— Я зараз прокинуся... Але знаєш що, лягай біля мене, якось помістимося.
Звільнила біля себе місце, і я затерп. Ні, ліпше сидітиму тут, бо біля неї я тим більше не засну. Окрім того, мені було ніяково.
— Лягай,— шепнула Лариса.— Нам ще багато треба витримати.
І я здався. Ліг боком і відчув її тепле тіло.
— Ну от,— прошепотіла сонно Лариса.— А тепер спати!.. Обійми мене, щоб не впав.
Я обійняв її, необережно зачепивши груди, вона на те не зреагувала. Нас заколивало й захитало, але я спати не міг — тіло наливалося вогнем. Лариса ж уже знову спала, а я гойдався й коливався, відчуваючи у тілі трем. Поїзд спинявся, смикав і котив далі, а я палився, ніби був підпалений зсередини. Так само, здається, палилася й Лариса, бо тіло її зробилося непомірно гаряче і аж пекло мене. Але втома все-таки долала, і я заснув, міцно притулившись до Ларисйної спини й тримаючись за неї, а коли прокидався, мене освітлювало якимсь дивним світлом, і отак плив я у ніч, виринаючи й поринаючи із світла у темряву, із неспання у сон, який розривався раптом, як тонке полотно з теплим, дерливим шумом. І ніколи ні до того, ані опісля не відчував я такого затишку і щастя, бо ми на цей короткий час стали як ніколи близькі одне до одного, і не було нам на цій тісній полиці мало місця: ми боялися рухнутися чи повернутися на другий бік, щоб не дозволити собі вільнішого жесту, хоч кілька разів, прокинувшись я заставав свою руку на и персах чи біля них і швидко руку прибирав. Лариса ж залишалася непорушна, ніби нічого не помічала.
Десь близько п'ятої нас розбудила провідниця і віддала нам квитки, за годину мали висідати.
— Почергуй, я ще трохи подрімаю,— по-дитячому промуркотіла Лариса.
Я пішов у туалет, умився, а тоді стояв у тамбурі й курив. Дивився на своє зображення у склі і відчував, що в мене легенько тремтять пальці, саме ті, які недавно дотикалися Ларисиного тіла. Дивна то була ніч, дивна й солодка, хоч я не знав, чи мені радіти на ту солодкість чи смутитися. Коли ж повернувся на місце, Лариса вже сиділа, наставила проти себе дзеркальце й чепурилася.
— Поспала б,— сказав я.— Ще є час.
— Ну, ні,— сказала вона.— Треба привести себе до ладу...
І ось ми вийшли на якійсь сутінковій станції, на якій виднілася осяяна жовтою лампочкою назва: "Потьма".
— Це що, вони спеціально так назвали станцію? — спитала здивовано Лариса.
— Мабуть,— відказав я.— Пітьма є пітьма!
Станція була забита товарняками, і ми побачили, що люди після того, як наш поїзд від'їхав, притьма побігли через колію, а там полізли під поїзд на другій колії. Ми двинули за ними. Колій тут було з десяток і всі заставлені, ми рачкували під вагонами, інколи лізли на сходинки і проходили через задні площадки; всі чомусь поспішали, і ми намагалися не відставати; старші жінки пихтіли й лізли під поїзд рачки — якась абсурдна й химерна картина! Зрештою, дісталися до іншої станції, на якій світилася та ж таки назва "Потьма", і люди відразу ж вилаштувалися біля віконця в чергу. На станції на всіх лавках, брудних і давно не фарбованих, лежали якісь люди, вдягнені в сіру, брудну одежу і стояв такий сопух од хмільного перегару, що нічим було дихати.
— Може, вийди на двір,— сказав я.— Постою сам.
— Ні,— сказала Лариса.— Там холодно.— Давай постою я.
Касове віконце ще було зачинене. Я вийшов і закурив. Було й справді холодно, повітря насичене вугільним пилом. Один із поїздів рушив, і я зрозумів, чому люди так поспішали: щоб не потрапити під поїзд — очевидно, вони бували тут не раз.
Повернувся на станцію, перекуривши,— сопушний дух різко вдарив в обличчя. Касове віконечко вже було відчинене, Лариса зустріла мене блідою всмішкою. Сісти було ніде, і ми стояли в черзі разом. Я взяв її за руку й потиснув, вона відповіла на потиск і руку прибрала.
І ось ми знову в поїзді, маленькому, брудному, із дерев'яними сидіннями, в якому майже так само холодно, як і надворі, зате місць досить. Надворі ще не розвидніло, отож за вікнами пропливали тільки вогні, які освітлювали сторожові вишки і обплетені колючим дротом паркани. Лариса поклала мені на плече голову й задрімала, я теж куняв, бо, ясна річ, не виспався. Отак ми і їхали, а за вікнами вже почало світати, і я міг бачити безконечну низку концтаборів, повз які ми проїжджали.
Раптом поїзд зупинився, за вікнами голосно загавкали собаки. У вагоні ще було сутінно, але надворі посіріло — за вікнами побігли люди в однострої, поспішали за вівчарками.
— Це, мабуть, хтось утік,— сказала літня жінка, що сиділа навпроти, мала широкі й сиві брови, під якими світилися по-старечому добрі очі.
Лариса прокинулася й розгублено озиралася.
У цей час у вагон з одного і з другого боку заскочили чоловіки у військових бушлатах і з автоматами. Тримали в руках ліхтарики й присвічували ними в обличчя пасажирам; хто спав, сховавши обличчя, безцеремонно розштовхували. Один із них, ще зовсім молодий, із розпаленим, як у пса-гончака, поглядом, присвітив в обличчя і нам. І я вразився з виразу його обличчя: лютого, запаленого азартним вогнем — це було обличчя мисливця-хижака, який по крові переслідує підстреленого, властиво, обличчя звіра, що зачув кров. Вони швидко обдивилися вагона і так само швидко зникли.