Люда запропонувала нам із Ларисою заскочити в якусь їдальню й випити чаю, вона постоїть, а коли треба — покличе. Ми згодилися: їдальня була неподалік.
— Батьки влаштували мені бучу, коли довідалися, що я йду на суд, але я все одно пішла,— сказала Лариса.— Загрозила їм, що втечу з дому. Я в такому стані, що справді могла б це зробити. Принаймні поїхала б до тебе. Не вигнав би?
— Про що мова? — сказав я, хоч ми обоє знали, що я живу в чоловічому гуртожитку.
Зайшли до їдальні, взяли гарячого чаю й почали грітися.
— Таке в мене враження, ніби світ перекинувся з ніг на голову,— сказала Лариса, обіймаючи склянку долонями.
— По-моєму, він був перекинутий так завжди,— сказав я, гріючи пальці й собі.— Ми тільки цього не помічали.
— Помічали,— серйозно сказала Лариса.— Коли б ні, не було б цього суду і ми б там не стояли.
— Справді,— сказав я.— Але ж, Ларисо! Я знав що мають бути арешти. І спеціально приїжджав до Славка, його дядька й Артура попередити.
— Артур думав, що це ти з переляку. А звідки знав?
— Ну, це вже неважливо,— мовив ухильно.— Сама маєш розуміти...
— Не довіряєш? Зрештою, ти мені ніколи не довіряв.
— Довіряю, Ларисо. Але розумніше дещо не знати, ніж потім ховати в собі.
— Ти розумний,— протягла Лариса.— Через це ти на волі, а він у тюрязі.
— Хотіла б, щоб і я був у тюрязі?
— Ну, тоді я зовсім збожеволіла б,— сказала Лариса.— А так знаю, що хоч ти розумний, бо Артур розумний бував не завжди. Часто його ніби заклиняло.
— Що значить заклиняло, Ларисо? — спитав я.
— Бував упертий і нерозумний.
— А тебе викликали?
— Ну, я ж дурочка,— мовила Лариса.— А з дурочки що візьмеш?
— А як було з обшуком?
— Прийшли, перерили все. Через це мої предки так скаженіють. О, я тепер під невсипущим оком. Кожен вихід контролюється, батько навіть стежить за мною як шпигун. По-моєму, він і тепер за нами стежить. А загалом, ти даремно на нього маєш зуба. Він добрий і розумний, але мама його не любить.
— Чи ж донощики можуть бути добрими людьми? — спитав я.
— А коли він у них на гачку? Характеру ж не має. Боїться за сім'ю, бо любить нас?
— Не знаю, Ларисо,— сказав я, подумавши.— Може, й маєш рацію. Хай життя його судить.
— Думаєш, життя судить? Колись казали, що судить Бог, але тепер цей суд відмінено.
— Не знаю, Ларисо,— повторив я.— Поки що судять нас.
— Ну, тебе й мене не судять.
— Судять, Ларисо. Але кожного по-своєму. Пам'ятаєш мою кочегарку. Отож усіх нас укинуто в палахкотючу піч, хоч один потрапляє у більший вогонь, а інший у менший. Одного палить вогонь видимий, а другого невидимий. Один згоряє в попіл, а другий ходить по землі ніби цілий, але має спопелілу душу.
— Ну, ти заговорив щось сумно. Не чула від тебе такого.
— Бо думав про це — не говорив.
— Чому ж не говорив?
— Хотів вірити, що це не так.
— І я кинута в ту піч?
— Всі, хто думає,— сказав я,— Всі, хто не є в цьому світі стандартний. І не хоче ним бути.
— А ті стандартні?
— Тих нема потреби кидати у піч, вони кинули в неї себе самі. Ходять, живуть, жують, працюють, дивляться кіна й телевізори, дивляться футбол чи грають у шахи й доміно, але душа й думка в них із попелу.
— Мені не подобається, що ти так говориш. Розумний не повинен такого казати.
— Вибач: Ларисо. Душа в мене плаче. Але я не вважаю, що Артура судять, а мене ні. Всі ми на суді нечестивих.
— Ходім,— сказала Лариса.— Ти панікуєш! І мені це не подобається.
Ми вийшли. Надворі було холодно, здається, ще холодніше, як раніше, ніби чай та тепло нас не зігріли, а ще більше забрали тепла.
— Я його побачила,— сказала Лариса.
— Кого?
— Батька. Він, бідолашний, такий, що скрізь його видно.
— Не звертай уваги. Так йому буде легше.
— Але те, що засік мене з тобою,— біда! Тепер у мене буде вдома грім та блискавка. Але я їх знову настрахаю. Може, навіть на день-два приїду до тебе. Знайдеш, де мені переночувати?
— Знайду,— сказав я.— Але ліпше цього не роби.
— Але я не витримаю!
— Коли не витримаєш, приїжджай,— сказав я просто.— Щось придумаємо.
— Дякую. Ти справжній друг. Шкода, що я тебе не змогла полюбити.
— Мені теж шкода, Ларисо,— сокровенно сказав я.
Ми підійшли до приміщення суду. Кінця й краю йому не було; Люда стояла синя й переминалася з ноги на ногу. Артурових батьків впустили в коридор, а Люда лишиласн надворі. До речі, ми даремно про неї критично думали, очевидно, це було із ревності. Була вона відважна й віддана і, здається, по-справжньому Славка любила. Щастя, що є ще на світі такі дівчата.
— Біжи, випий чаю,— сказав я, і Люда пішла, майже побігла — вже ледве не цокотіла зубами.
— Боюся, що ми тут простоїмо цілий день,— мовив я.
— Простоїмо,— героїчно сказала Лариса.
— Що в Артура знайшли, не знаєш?
— Він мені не довіряв. Як і ти. Вважав за дурочку і що дівчатам секретів довіряти не можна.
— Бо це часто й справді так.
— Нічого ви не розумієте. Через це вас і кидають у піч, бо не довіряєте жінкам.
— Може, маєш рацію, Ларисо,— сказав я примирливо.
Стояли на морозі й переминалися з ноги на ногу. Дочекалися Люди, була так само синя, але вуста її вже не тремтіли.
Саме в цей час виглянув із дверей Артурів батько і сповістив, що зараз будуть зачитувати вирок і що ми можемо зайти. Ми кинулись у приміщення, двері суду були відчинені, і ми вільно туди зайшли. І тут я побачив Артура з постриженою під машинку головою — нагадав мені шкільні часи, коли мусили отак стригтися. Виглядав жалюгідно — якийсь вихудлий і виморений.
Ми вислухали виступ прокурора, він говорив, яке у нас щасливе життя, скільки в нас шкіл і бібліотек, як розцвітає культура і які великі досягнення нашої держави в космосі і взагалі скрізь. Артур від заключного слова відмовився, а на запитання, чи визнає себе винним, сказав: "Так!". Це мене здивувало. Виступив адвокат і говорив щось про молодість засудженого і про те, що він покаявся. Потім був вирок: три роки таборів суворого режиму.