— Це такий дивний звук,— казав Славко, який виникає, коли йдеш піском, щось схоже на посвист, різкий і гострий. Він якийсь неприродний, я б сказав — космічний, і в тому посвисті — усе: ми і смисл життя нашого, а заодно наша смерть. Пісня піску — це не музика, бо музика — це світ штучно уладне-них звуків,— це голос смерті, її пісня, хоч самої смерті в піску й нема. Отже смерть промовляє звідтіля, де її нема, але мовчить, де вона є. І мовчання її — це не значить відсутність її. Але інколи вона дає про себе знати — це тоді, коли людині болить. Отже в людському тілі ожила й заворушилася смерть. Отож, і всі хвороби людські — це прояв смерті в людині. Декому вдається затамувати, залікувати хвороби, але це не вирішення проблеми, а тільки відстрочка. Бо її саму затамувати чи загнати в якусь руру не можна, хіба що в пісок. Але тоді на піску проростає якийсь кущ чи травина, і вона в них оживає.
— Але чому ти говориш, що Бог — це смерть? — спитав я.
— Бо умовою життя є саме смерть. Без смерті ніякого життя існувати не може. Без смерті — тільки пустеля та пісок. Візьми планети, на яких колись було життя, а тепер нема. Що там? Пустеля і пісок.
— А може, пустеля і пісок — це і є царство смерті?
— Ні, це смерть смерті. Царство смерті — царство живих і живого.
— Дивні речі кажеш. Чому так думаєш?
— Бо приходить пора,— жорстко сказав Славко.— Думки взагалі виникають, коли приходить пора. От скажи: чого в нас, пацанів, раптом виникли антикомуністичні думки? Через діяльність імперіалістичних розвідок? Смішно! Від розкладового впливу старших нігілістів? Теж ні, навпаки, вплив старших на молодших завжди мінімальний, взяти хоча б ветеранів війни, яких ганяють по школах, та ж з них усі сміються і зневажають їх. А все тому, що нас так уже начинено тими ідеями, що далі нікуди. Отже прийшла пора тим комуністичним ідеалам умерти. Вони ще не так швидко вмруть, але наші думки — це як хвороба тих ідей, а отже значить, що в тілі того ідола ворухнулася смерть. І вже ніщо його від неї не збавить. Отже вона, смерть, не тільки в матерії плоті, але й у матерії духу: в думках, ідеологіях, бажаннях, одне слово, в усьому. А те, як до неї ставитися — це вже чисто індивідуальне.
— Дивно мені слухати тебе,— сказав я знічено.
— Чому дивно? Вдумайся і побачиш, що нічого дивного нема, а дивне — це тому, що живеш облудою. Зрештою, всі людські облуди — це також не більше й не менше, як захисток перед смертю? Не вважаєш?..
Я вийшов від Славка з якимось смутним і важким настроєм: сила його логіки була така, що я не знайшов слів, аби йому заперечити. Зрештою, коли взяти Ісуса Христа: чи не смертю його думки завоювали світ? Та й апостолами його стали ті, що згодом прийняли муку і смерть. Смерть возвеличує людину й підносить, через це геніїв визнають тільки після смерті, бо тільки після освячення смертю їхній геній набуває справжньої значимості.
Але мені було важко про таке думати — був я молодий, а над головою висіло чудове сонце. Все навкруги буяло, лискотіло; пахло, отже було прекрасне. А може, подумав я, не в силі звільнитися від розмислів, що їх вервечку запустив у мене Славко, те прекрасне і є таким, бо короткочасне, тобто підвладне швидкому загину?
Ні, я хотів утекти від таких думок і цього настрою, адже так збожеволіти можна! Серце в мені зціпило іржавою рукою, а в нутрі спалахнув жах. Якийсь примарний, невідворотний жах, жах перед тим, що я дочасний, що й мене чатує на кожному кроці ота темна володарка.
Пішов до річки, де був малий молодіжний пляж,— тікав отак від Славка, від себе, від жахнющих думок. На піску валялися розмлоєні, розтоплені, майже розлиті по піску тіла. Я йшов поміж тих тіл, єдиний одягнений, і відчував себе там, ніби одягнені вони, а голий я. Хотів милуватися на гарних дівчат, але вони в цей мент мене не хвилювали, бо отой жах, з яким сюди прийшов, не минав. Скинув одежу на пісок і з розгону шубовснув у воду. Поплив наввимашки — хотів розігнати в собі кров. Хапнув повітря й поринув у зелену товщ і не думаючи заплющувати очі. Бачив риб, водорості, підводне каміння — все побільшене і все по-своєму потворне. Опускався все нижче й нижче, і мені не хотілося випливати нагору. Сів на піщане дно ріки й затулив руками обличчя. Від кого я втік і від кого тікаю? Чи сховаюся тут, на дні ріки, біля риб, на голому піску водяної пустелі? Чи пустелі й затишку шукаю в цьому світі, чи гомону й варвітні людських юрб? Чи хочу вийти з юрби чи ввійти в неї? Чи хочу бути подібним а чи неподібним до інших. Чи й моїми думками й пориваннями керує смерть і чи робитиму якісь спроби із нею воювати? Чи буду бунтарем у цьому світі, чи сяду, як оце тепер, на дно і затулятиму руками обличчя? Чи захочу вислухати пісню піску і що вона мені проспіває? Що я кволий і беззахисний хробак у цьому світі з печаткою смерті на чолі? Ні не хочу! Хочу жити, жити!
Я різко відірвався від піщаного дна й кулею полетів угору. Річка вистрілила мною до неба і сонця, а там, на піску, звелося кілька сонних, байдужих, розмлоєних і розтріпаних голів і нехотя зирнуло в мій бік.
Пам'ятаю одну жахливу грозу; здається, вона була в той-таки мій приїзд до Житомира. Прокинувся я від того, що навколо мене все палахкотіло — у вікні спалахували одна за одною блискавиці, і міражне їдке світло синьо осяювало моє мешкання. Мої стелажі із книгами, фотокартки на стінах вихоплювалися з темряви, ніби запалювалися, завмирали хитливо й поринали знову в пітьму. І саме в той момент, коли темрява поглинала кімнату: кошлата, чорна, безпроглядна, ніби я осліпнув на якийсь час, ударив дужий
59
лускіт грому. Хата тоді здригалася, натомість знову прояснювалося вікно й кімната, і все ніби вибухало, вщент розгромлене тим важким світлом. А тоді знову — темрява і знову понурий, сухий лускіт грому. Я кинувся до вікна й побачив: те саме, що і в кімнаті, діється й надворі — з темряви раптом виривалися яскраво видні, ніби стрибали вгору й застигали в повітрі дерева, хати, дорога, кущі — потім різко падали у тьму, що раптово на них звалювалася. У небі ходила несамовита гульня зигзагів, смуг, вогняних палиць, і все це покривалося лепетом, який пришвидшувався й швидшав, дощу. Не відчував страху, а тільки збудження. Навіть трусило легенько — не міг відвести зору від тієї дивної гри спалахів. Чути було, як прокинулися й розмовляли в своїй кімнаті батьки. Тугий вітер метався надворі, патлав дерева і бив з розмаху разом із градом і крупинками дощу у скло шибок. Я відступив у глибину кімнати, бо мені здалося: мої кволі шибки зараз розлетяться на друзки. Дивно було на серці й тривожно. Я ліг на ліжко й приплющив очі. У ті заплющені очі мені вряди-годи вдаряли спалахи лискавиць, а чорна тьма ставала тьмою червоною. Тоді я почув, що за вікном у своїй буді тонко скімлить собака. Ніби кличе собі на допомогу людей, або ж провіщає нещастя.