І все-таки обшук справив на мене гнітюче враження: одне діло міркувати чи навіть чути від інших про такі ганебні речі, а друге, коли це зачіпає тебе самого.
Батьки були вдома і зустріли мене радісно, бо я таки не приїжджав від Нового року — мати відразу ж заклопоталася й побігла розігрівати мені їжу, батько зайшов у мою кімнату і тут, викладаючи книжки, я розповів про свою пригоду. Батько посутенів.
— Це значить, що вони тебе не залишили в спокої,— мовив він.— Будь дуже обачний,
— По Києву ходять чутки, що готуються політичні арешти,— сказа я і пожартував.—
Коли в тебе є якась нелегальна література, сховай!
— У мене тільки одна недозволена книжка,— не зрозумів мого гумору батько,—це Біблія. Але, очевидно, маєш рацію, треба сховати і її.
— Ну, Біблія, це, по-моєму, не антирадянська книжка.
— Даремно так вважаєш,— сказав батько.— Як на мене, та й вони так вважають, це найбільш антирадянська книжка.
— Отже Бог перший антирадянщик?
— А що ти думаєш? Коли б не так, чого б вони воювали з релігією і нищили храми? А все тому, що вони — поріддя дияволове, це річ конечна.
— Чого ж Бог терпить їх так довго? — спитав я.
— Бо він і диявола терпить. Для того, щоб спитувати людей.
Але цю нашу теологічну балачку припинила мати — треба було йти на кухню, де вже стерно розмови захопила вона, розпитуючи мене про речі практичні й пожиточні. Тут на слова я був скупий, бо мене це мало цікавило, а ще й голодний був, поїхавши до Житомира без сніданку. Батько сидів обіч, а що недавно поснідав, а до обіду ще рано, пив чай з домашніми коржиками — обличчя мав незворушне.
Спершу я подався до Артура, незважаючи на те, що його сестра заборонила мені переступати їхнього порога і на наші любовні з ним непорозуміння — до Артура мені ближче, та я й справі хотів із ним побачитися. Артур сидів у саду й зубрив, він складав іспити на атестат зрілості. Ми з ним обнялися по-братському.
— Кошмарна річ,— сказав він.— Не лізе мені в голову ця ідеологічна блювотина. Просто з душі верне. Не наука, а якась безконечна пропагандистська брехня. Сиджу, читаю і мене шляк бере.
— Але учиш і будеш ту трахомудію здавати,— сказав я.
— Буду,— буркнув Артур.— 3 прокляттям у душі.
З дому вийшла Аллочка, блимнула у мій бік, але нічого не сказала — пішла до хвіртки.
— Дивно,— мовив я.— Вона не хапає палиці й не жене мене геть.
— Не зважай! — махнув Артур рукою.— Типова міщанська курочка.
— Ні, чого, вона славна,— мовив я.— Тільки дуже категорична й запрограмована.
— Це вона сердита на тебе, що її покинув,— добродушно казав Артур.— Чи, може, ще будемо родичами?
Він засміявся, але якось нещиро — між нами все-таки незримо стояла Лариса. Але я про Ларису з ним говорити не бажав, натомість сповістив, що по Києву ходять чутки про арешти і що саме зараз треба сховати і знищити все нелегальне.
— По-моєму, це вони самі пускають таку пушку,— фуркнув Артур.— А знаєш чому? Шукати й вилучати самвидав — це робота і копітка, а так пустив чутку, і люди самі познищують усе, що треба і не треба. От робота і зроблена.
Я розповів про свою пригоду на автовокзалі.
— Ну, це річ звичайна,— сказав Артур.— Профілактичний наскок. Теж може робитися з подвійною метою: злякати таких овечок, як ти, а друге: може, на потрібне собі наскочать. Щось цього разу віз?
— Ні,— сказав я, а про себе відмітив: ось звідки Ларисина думка, що я овечка. Виявляється, це Артурова думка.
— По-моєму, не треба бути таким само-надіяним,— сказав я.— Мені про майбутні арешти казали люди, яким не можу не вірити. Дуже серйозні люди.
— А вони звідки дізналися? — спитав Артур поблажливо.
— Про такі речі не розпитують. Мій обов'язок це переказати.
— Обов'язок перед ким?
— Перед собою й вами,— сказав я.— Для того й приїхав.
— Знаєш, що на це скажу? Ми надто стережемося і надто перебільшуємо здатності тих собак. Вовків боятися — в ліс не ходити. І ще одне скажу: у нас завівся такий шиз: манія переслідування. Все нам здається, що нас хтось вистежує, підслуховує, ми вже й слова боїмося сказати, записочки пишемо, оглядаємося на вулиці, чи хто за нами не йде — так і з глузду зсунутися недовго. А мені все це осточортіло: хочу говорити те, що думаю і щоб нікого не боятися. Хочу, зрештою, закинути ці ідіотські підручники, щоб не пускати в голову і на язика оту гидь.
— Ну, коли думаєш учитися далі,— сказав я,— то без тієї гиді не обійтися.
— А я піду на технічну спеціальність.
— Там теж учитимеш історію партії і марксистську філософію. А ні, тебе виключать за неуспішність.
— Отже, що пропонуєш! — аж підхопився Артур.— Щоб я брехав і говорив супроти сумління? Звивався як вуж, щоб захопити дипломчик?
— Нічого не пропоную,— сказав я спокійно.— Кажу те, що є, а кожен крутиться у цьому світі, як вважає за ліпше.
— Нудить мене від цього марксизму, партій — брехні, брехні, брехні! Нудить од цієї Росії, якою мені тикають щохвилини у очі, що вона така славна, розумна, геніальна, вища всіх і краща всіх. А по-моєму, вона бездарна, тупа й жорстока. Завалю я ці екзамени. Заздрю тобі, що все це покинув і плюєш на такі речі!
— А я таки вчитися хочу,— сказав.
— Задкуєш? Чи вже, може, зломило?
— Ні,— сказав я:— Але хочу вчитися. Знаєш, що я в Києві пізнав? Те, що ми знаємо — мізер мізерний, а без розвиненого інтелекту всі наші помисли — дитячі ігри.
— Отже, що радиш?
— Взяти себе в руки і вчитися,— сказав я.— Інша річ, що брати в душу, а що не брати. Можна, наприклад, вивчати історію фашизму, інквізиції, комунізму, але це не значить, що сповідувати їхню ідеологію, переймаючись нею. Вивчаєш тваринний і рослинний світ зовсім не для того, щоб стати биком чи кропивою, а щоб про них знати. Ясно: бик може боднути, а кропива вжалити, але й це не причина, щоб їх не вивчати.