* Пізніше цю її рису перейме и дочка Оксана, про яку розповім у повісті "Горбунка Зоя" (прим, автора).
— Хочу мати чоловіка спокійного і роботящого,— сказала поважно Аллочка,— щоб мав нормальну зарплату і дбав про дім. Хочу мати дім, у якому був би лад і чистота, й нормальну, небрудну роботу.
— А що саме робитимеш, тобі байдуже? — спитав я зчудовано.
— Звичайно,— стенула плечиками Аллочка.— Робота має бути для зарплати, а для душі — дім.
— Так само й твій чоловік має чинити?
— Аякже,— сказала поважно Аллочка.— Я не могла б мати чоловіка блудящого й безпутного.
— А коли в домі буде лад, чистота і чоловік путній і не блудящий, і дбатиме про дім, то що далі?
— Як це що далі? — здивувалася Аллочка.— Нормально, спокійно житимемо. Щоб був лад і чистота, треба постійно прикладати рук. Окрім того, підуть діти, а з ними клопоту не оберешся. Я хочу, щоб у мене були спокійні, добрі, виховані діти... А чого хочеш досягти ти?
— Бачиш,— сказав я, незвідь-чого хвилюючись.— Ти мрієш про світ, що у вікні, а мені він бачиться широкий і безмежний. Є величезні бібліотеки, напаковані книжками, яких я не знаю, є безліч думок, передуманих людьми у різні часи... Як би тобі сказати... Коли прийшов у цей світ, то його, принаймні, треба пізнати. Є не тільки хата, наше місто чи вулиця, а сотні міст і тисячі вулиць. Отже є безліч незвіданого й недодуманого.
— А пізнаєш, то що? Краще житимеш? — спитала спокійно Аллочка.— По-моєму, все, що ти кажеш, ні до чого... Бо від таких речей і безпутним можна стати...
Я тоді відчув, признаюся, зверхність над отими старечими, елементарними, я вважав, цілком міщанськими, усталеними й застиглими Аллочиними резонами. Це була якась мурашина філософія, мені смішна. Найцікавіше те, що я й справді кинувся у той великий світ, обнишпорив величезні бібліотеки, роки поклав, щоб перечитати гори книжок, пізнав усе, що міг і хотів, кидався на все незвідане і додумував недодумане, і тільки тоді довідався, що ота елементарна, чистенька, глибоко порядна, невибаглива в помислах і своїх бажаннях дівчина, проголосила мені одну із найсокровенніших світових ідей — ідею святої простоти (sancta simplici-tas), яку сповідували й християнські філософи й середньовічні схоласти, й гуманісти, і просвітники, що й Григорій Сковорода, зрештою, мав той-таки ідеал — прочитайте хоч би його "Вдячного Еродія", що ідея самообмеження людського розуму така ж велика, як і ідея його безмірного розвитку. Небагато треба розуму, щоб додуматися: розкриті нові обшири розуму — це новий неспокій і бунт, зрештою, це нова кара Божа для непокірної людини у формі нових її проклять, які несуть їй нові нещастя. Велике благо автомобілі, але вони вже доїдають кисень на планеті, велика таємниця у розщепленому урані, але в ній затаїлася можливість загибелі цивілізації; велика таємниця розкривається літаками й ракетами у небі, але від того ширшають озонові діри; великого блага чекали від нових вір двадцятого століття: комунізму та фашизму, але вони принесли стільки бід, крові й нищення, якого історія ніколи не відала. Отож апологія глупоти, як не іронізував із того Еразм Роттердамеький, мала й має свій високий смисл, недаремно так ярісно її обстоював Іван Вишенський. Як це сказав апостол Павло: "Як кому з вас здасться, що він мудрий у цім віці, нехай стане нерозумний, щоб бути премудрим". Але тоді я ще всіх тих резонів не знав. Не відав, що Аллочка сповідує речі високого смислу, через це ми й розійшлися, по-дурному засперечавшись і до решти з'ясувавши, що між нами надто багато неперехідного. Мене палив юначий неспокій та вогонь, а вона ніколи такого вогню не відала — не по дорозі мені з нею було. Тож я пішов від неї, легковажно насвистуючи і зверхньо посміхаючись, а вона залишилася десь там, у темені часу, хоч ми потім з нею ще не раз зустрічалися, але щоразу холодніше й холодніше, а потім Аллочка почала виявляти до мене і якусь не зовсім зрозумілу ненависть, але це було вже не через моє ставлення до неї чи її думок, а через Артура, її брата, про це я ще розповім. Потім ми в житті розійшлися і наша любов розтала, як хмарка в небі, не полишивши й сліду. Але ні, слід залишився: оця дивогідна пам'ять про ту дівчинку, а зрештою, і те, що і вона, і я стали стандартними людьми. Життя моє від того не збагатилося, тобто я не став "краще жити", хоч і розумію високий смисл теорії sancta simplicitas — одне діло теорія, а інше життя.
4
Отже я покинув школу і влаштувався кочегаром в одному із високих будинків, кочегарка й отоплювала його. Саме тоді я зійшовся ближче з Аллоччиним братом Артуром і його калікою-приятелем Славком. Перестрів їх якось на вулиці, і Артур оповів, що в школі мій учинок викликав немало суперечок, що вони із Славком цілком на моєму боці й вітають мій героїзм, що Соф'я Вольфовна казиться і ще з більшою ярістю доказує учням, що російська література "самая лучшая, самая раразвітая, самая богатая, самая неподражаемая в мірє", а "русскій народ самий видающійся в мірє" і так далі. "Какіє тіпіческіє черти русского народа?" — питала вона в кожного учня, і всі мали відповідати: "Русскім прісуще смелость, чесность, героізм, доброта, ум, любов к труду, патріотізм, верность долгу",— ну, і скільки ще хто зможе придумати виключно позитивних рис. Славко при цьому заразливо реготав, звішуючись на костурах, а Артур саркастично всміхався.
Вчителька ж української літератури, теж Соф'я, але Іванівна, кожному учневі задавала інше запитання:
— Під впливом якої літератури розвивалася творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки, Грабовського, Панаса Мирного і так далі)?
На це учні неодмінно мали казати готову формулу:
— Творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки і т. д.) розвивалася під впливом великої російської літератури,— і при тому робити ягнячі очі.
Славко й на це реготав, аж головою поводив, звішуючись на костурах.