Пройшов ще трохи й зустрів Колю зі свого гуртожитку.
— О, привіт,— сказав той приязно.— Не вгостиш сигаретою?
Дав йому цигарку, ми запалили й пішли поруч.
— Я тут з одною марухою призначив свіданіє,— сказав Коля.— А вона й не прийшла. Кошмар! — він тихо засміявся.
— А чого ти, Колю, й досі нежонатий? — спитав я.— Немолодий уже.
— Воно так,— мовив Коля, випускаючи дим.— А куди ту жінку приведу? В гуртожиток?
— Знайди собі з квартирою,— показав зуби я.
— Тоді вона мені на голові сидітиме,— сказав Коля.— Нє, я хочу своє мати!
— Але нежонатий, чи дочекаєшся ти квартири?
— Да! Замкнутий круг! — сказав Коля.— Але в приймаки не піду! І не хочу, щоб діти мої в гуртожитку плодилися. Окрім того... баби від мене чогось сахаються, а чого?
Він знову засміявся, але цього разу гірко.
— Бо вони як метелики, що летять на ліхтар.
— Да, мордою я не вийшов,— сказав Коля.— Але нічо, якось проживу... І ну їх к чорту, тих баб!..
— Через це вони від тебе й сахаються, що немилосердний до них.
— Я немилосердний? — здивувався Коля.— Та де вони милосерднішого знайдуть?
Але я, здається, знав, чого жінки сахалися Колі,— від нього йшов гострий, важкий запах, як від козла. Чи знав він про це?
Простували якийсь час мовчки. Падав сніг...
Тим часом Іван Мар'янович порадив мені спробувати піти у вечірню школу, щоб не губити рік — для хлопця, котрий має загрозу армії, це не без значення. Я сходив, і мені сказали, що коли я дам довідку про атестацію за першу й другу чверть, мене залюбки приймуть.
— Коли батьки постараються, це не проблема,— сказав Іван Маркіянович.
— Але ж другу чверть я не вчився.
— Живеш у корумпованому суспільстві, хлопчику,— мовив Іван Маркіянович.— І до нього в певний спосіб треба пристосовуватися.
— Дати хабаря? — спитав я.
— Треба,— спокійно відмовив Іван Маркіянович.— Серед вовків вий по-вовчому, а серед кіз мекай по-козячому... Хай уже твої батьки стягнуться, натомість не згубиш рік. Бо коли тобі забриють лоба, згубиш не рік, а чотири — для молодого хлопця, котрому треба встановитись у житті, це забагато.
Резон був безперечний, до військових подвигів я потягу не мав, а вчитися справді бажав. Але батько мій на такі речі ніколи не згодиться.
— Знаю,— сказав, усміхнувшись, Іван Маркіянович.— Він у тебе не без донкіхотства. А по-моєму, тут нічого неморального нема. Держава зробила тебе ізгоєм, хоч ти ще майже дитина. Хоче вона забрати в тебе найкращі роки, саме ті, в які людина найбільш здатна до навчання. Ти змушений утікати з рідного міста й поневірятись по гуртожитках, бо мав сміливість сказати одну з безсумнівних істин нашого життя. Чи морально чинить щодо тебе держава? Та й узагалі, навіщо тримати гігантську мобілізовану армію, коли весь світ уже користується арміями найманими, тобто там служать професіонали, а не хлопчаки, яким треба вчитися. Отже порівняно з тією Неморальністю, яку вчинила й чинить щодо тебе держава, твоя мікро-неморальність без значення. Навчання ти легко наженеш, бо хлопець здібний, отже закінчиш школу чесно. Резон? А хабаря хай всучить не батько твій, а мати. Жінки це ліпше вміють робити.
— А коли директор на це не піде?
— Тоді переконаємося, що є директори шкіл не уражені моральними хворобами свого суспільства. Резон? Купиш — не купиш, а поторгуватися можна.
— Є одне "але",— мовив я.— Мене засікло КГБ, воно може докопатися.
— Якщо це йому буде потрібно,— відповів Іван Маркіянович.— Але по-моєму й там осіли досить ледачі люди. Коли будеш обачний і ні в що тут, у Києві, не влізеш, ніхто тебе й не помітить.
Це теж був резон, але я вже "вліз". Відвідав дім, який безперечно під наглядом тієї особливої установи, і збираюся відвідувати його далі. Отже неодноразове відвідання тієї господи буде конечно зафіксоване і мною почнуть цікавитися й тут. Але ж книжки! Як я можу відмовитися від тих книжок, щоб не прочитати їх чи принаймні погортати?
— Пораджуся з батьками,— сказав я.— Але навряд чи вони згодяться.
— Звісно, порадься,— сказав спокійно
Іван Маркіянович.— Хочу тобі добра. До речі, оті несуни, фактично злодії, що є на підприємствах чи в колгоспах, думаєш, неморальні люди? В такий спосіб вони докладають до зарплатні той додаток, що його відмовляється давати держава, аби людина могла в цьому світі сяк-так існувати. Мало в якій країні світу держава так мало платить за роботу, як у нас. А щоб існувала яка-така гармонія, існує неписаний закон: щось людина одержить грішми, а щось додасть собі натурою. Одного-двох зловлять і засудять, а на тисячі заплющуватимуть очі.
— Але ж який державі в цьому інтерес? — спитав я зчудовано: Іван Маркіянович відкривав мені речі ще незнані.
— Інтерес в одурюванні чесних, яких є ще чимало,— мовив Іван Маркіянович.— Привілейованим прошарком краде у себе вона сама: начальство й охоронні інституції мають власні годівниці і спецмагазини, пайки, розподільники; непривілейована частина, яка збагнула неморальність держави, створює це саме собі, тобто краде. Але існують ще мільйони одурених чесних людей, які згоджуються на жебрацьке існування, бо красти не вміють і не можуть. Саме на цих людях неморальна держава й виграє. Отже людині, котра хоче забезпечити безбідне собі життя, треба або увійти в керівні структури, або стати несуном, одурювати покупців, щось перепродувати, а для цього створювати дефіцити, займатися виробничими махінаціями, що інколи робиться тонко й розумно, створювати тіньові корпорації чи красти у злочинний спосіб. У неморальній державі люди мусять бути неморальні і їхній кодекс формується відповідно до тих чи інших суспільних деформацій.
Те, що сказав Іван Маркіянович, мене потрясло — досі я над такими речами не задумувався. Очевидно, й сам Маркіянович належав до людей, які були деформовані у подібний спосіб, але, на відміну від інших, не підлягав деформаціям несвідомо, стихійно, а все чудово розумів. Тобто він був із тих, котрі жили б чесно, коли б чесне було суспільство, але, добре усвідомлюючи, в якій державі живе, донкіхотських комплексів не мав. Чому ж був приятелем мого батька, який належав до тих мільйонів чесних, що їх безсоромно обдирала неморальна держава? Очевидно, цей чоловік не до кінця ще погас. В ньому ще не вмер потяг до чесного життя (це так здається мені тепер, раніше я цього не розумів, а просто обурився на ті тверезі, але й цинічні речі), і цей потяг був щось на зразок ностальгії: людина тужить за рідним краєм, а живе на чужині і на рідну землю повертатися не збирається, бо на чужині їй ліпше живеться. Отож, якоюсь частиною душі Іван Маркіянович був чесний і чистий, а частиною присихав.