Пішов, віддавши надобраніч, а я обережно торкнувся книжечок: "Книга лева", "Зелена Євангелія", "Три перстені" — самі назви виглядали екзотично. І я відразу почав читати. На мене раптом плюснула така могутня й така дивовижна поетична стихія, що забув, де я, забув, що вже пізно, що втомлений враженнями, поїздкою, адже виїхав я раннім рано, а встав десь годині о п'ятій. Я буквально випивав шумливі, свіжі, дивовижні строфи, ніби втрапив у багатий сад. Там ішов по білій стежці дивний поет із екзотичним прізвищем Антонич, що'був колись хрущем на тих вишнях, що їх оспівував Шевченко, дітвак із сонцем у кишені, звіря сумне і кучеряве. Я читав і перечитував і ще ніколи поезія не справляла на мене такого приголомшуючого враження.
Заснув після третьої години. І став ніби й сам закоханим у життя поганином: любив землю, птахів, траву, дерева, джерела, струмки, любив цілий світ — ішов по білій стежці сам із сонцем у кишені, а все навкруги співало й раювало, все цвіло й буйно розросталося, квіти росли такі, як на картинах народних художників, зілля гнало міцні й соковиті стебла й напинало туге, також налите соком, листя. І все це було залито яскравим сонцем, і все пахло, шелестіло, говорило, сміялося, шепотіло, підводилося, росло й тужавіло. І я теж був у тому царстві зела, як рослина, може, соняшник, а може, жоржина. І було мені так ясно й легко на душі, бо сонце з'єднувалося із соком мого листя, і це приносило мені силу й радість буття. І був я щасливий, що рушив у цю мандрівку, бо для мене світ ставав, наче схвильований жайворонковий дзвін, наче сонце, що викочується з кишені геніального поета і б'є соком променів та іскор в лиця озер, річок, в очі трави — росу, в очі людей, переповнених схвильованою таємницею віщого життя. То ж що є краще й дивніше, як жити й бачити білий світ, і знати, що ти зі світу, що все живе зі світу, навіть коли воно нестандартне й чудне. А може, тільки нестандартне й чудне — від світу, бо воно — рудимент нового зросту, нового течива соку-крові в артеріях дерев, рослин та живих істот? А може, стандартне — це і є сухе стебло, стовбур із обваленою корою, людина на смертному ложі? Якісь такі дивні думки перекочувалися через мій сонний мозок, як морські хвилі через урослий у пісок камінь, і я не міг їх ані зібрати, ані впорядкувати.
Розбудив мене Богдан.
— Вибач, мені треба скочити на роботу, спробую відпроситися — поводжу тебе по Львову. До речі, сьогодні переглядають запасники у Вірменському соборі — там дивовижна колекція ікон. Як тобі Антонич?
— Дивовижно,— сказав я.
Богдан узяв книжечки і зважив їх на долоні.
— Це скарб, дорожчий золота,— сказав.— На кухні стоїть тобі їжа, поїси — я миттю! До речі, поки бігатиму, глянь оце,— він подав мені книжечку.
Зник, а я опинився в чужій хаті сам. Умився, поснідав, помив тарілку й чашку, а тоді повернувся до нижки. Осип Турян-ський. "Поза межами болю". Я сів у крісло — і мене не стало. Те, що я читав, було разюче. Австрійські солдати, засипані снігом у Альпах, які один за одним умирали. Стукнули двері, а я й не чув. Богдан зазирнув у кімнату, а я не бачив. І тільки коли дочитав останнє речення, зачумлено звів голову. Богдан ніби чекав цього моменту, бо відразу ж зайшов до кімнати.
— Тобі пощастило,— сказав він.— Дзвонив Софії Караффі-Корбут, вона нас прийме. Це дуже добра художниця. З Вірменським собором теж усе гаразд. Куди хочеш іще?
— Побачити могилу Франка.
— Це на Личаківському. Можна й на Янівський поїхати. Там сьогодні люди сходяться до могил січових стрільців. Підемо?
— Обов'язково,— сказав я.— Тільки незручно, що відбираю в тебе час...
— Пусте,— сказав Богдан.— Ми гостям раді!
По тому почався якийсь калейдоскоп. Софія Караффа-Корбут, спокійна, зосереджена, вже старша жінка, яка розкладала переді мною, зеленим юнцем, свої гравюри — Богдан у цей час завів із нею професійну балачку. Зрештою, ми вийшли від художниці, і я дістав від неї згорнуті у рулон кілька гравюр. Трамвай, який кудись нас віз, довга вулиця із цвинтарним муром, могила Івана Франка, біля якої я завмер з непідробним зачудуванням, могили Маркіяна Шашкевича, Володимира Барвінського, професора таємного українського університету Василя Сімоно-вича з цікавим написом: "Усе земне я пережив, зглибивши насолоду труду. Я власну пайку відробив, продовжуйте, я з вами буду", Соломії Крушельницької та інших знаменитостей. Потім знову трамвай, всю дорогу ми говорили й говорили. Вулиця Руська — завернули до кам'яного двору Вірменського собору. Постукали в двері, нам відчинила жінка з добрим інтелігентним обличчям. Ікон було безліч, багато з них полущених — Богдан оповідав мені про них рівним, теплим голосом, про галицьку школу іконопису, про те, що тут, у цьому сховищі, ікони пропадають, а надії виставити їх чи привести до ладу ніякої. Розповідала про ікони й жінка з добрим інтелігентним обличчям, вона звалася Віра. І ось ми уже знову на вулицях, а за мить спускаємося кам'яними сходами у підвал, де нас зустрів неголений чоловік у замащеній фарбами робі. Знову я сидів на стільці, а художник показував мені дивні картини, в яких я, може, й мало що розумів, з Богданом вони говорили професійною мовою, з якої я теж небагато розумів. Було розкорковано пляшку сухого вина: мова зайшла про українське мистецтво взагалі, загнане в такі-от підвали і про те, що в сучасному образотворчому мистецтві є дві течії — одна для виставок, параду й офіціозу, а друга — підвальна, яка існує тільки для душі художника і для вузького кола його друзів. Ми вибралися з підвалу, я вже ніс, крім згорточка гравюр, невеличку картину підвального художника. Богдан, здається, не вмів ходити повільно, отож ми не йшли, а летіли вулицею, при цьому він незмінно мені щось розказував, раптово зупинявся біля якогось будинку й показував, на що треба звернути увагу. Я звертав увагу, але роздивитися добре було годі — Богдан уже гнав далі.