— В тому то і є, на мою думку, абсурд життя,— сказав Славко й відсунув від себе тарілку.— Чого не п'єш кави?
Я й справді забув про каву. Кава вихолола, і я механічно її сьорбав.
— Абсурд життя в тому, що суспільство, як Сковородинські Колеса годинникового механізму, хоче, щоб ми рухалися в один бік і однаково, бо вважає, що так творить лад, але насправді годинника розладнує, бо вища гармонія — у відсутності її. "Щось" одного іншому "ніщо" і навпаки. Людина не може бути сама, а прагне самоти, люди зганяються в колективи, а що вони — таке без свободи особистості? Сильніші не розуміють слабших і навпаки, як здорові хворих. Зрештою, сильніші прагнуть зламати індивідуалізм слабших і вдаються до насильства. Отже твої сьогоднішні рефлексії — це бунт кволого проти нівелюючої сили буття, в якому маємо щастя чи нещастя жити. А що я пропоную? Не втрачати голови й почуття гумору.
Він знову розсміявся й налив собі у філіжанку кави.
— Отже, ти пропонуєш ставати самовпев-неним, а це значить — стандартним? А по-моєму, самовпевненість — це хвороба... ненормальність... не можу цього пояснити...
Славко подивився на мене якось сумовито.
— Я нічого не пропоную, бо я так само не самовпевнений, як і ти. Будемо сумніватися, друже, всупереч усім геніальним настановам тих, хто нами керує. А загалом, знаєш, чого ми в силі досягти? Нестандартності — оце і є наш бунт... Ти сьогодні на роботі?
— З вечора,— сказав я.— Але свій черговий монолог ти уже проголосив.
— Так-с,— почухав підборіддя Славко.— А справді. Шкода! А Лариса буде?
— Навряд,— сказав я.— Ми вчора з нею трохи погиркались.
— Серйозно?
— Та ні. Як це буває!
— А в мене є новина,— сказав Славко.— Ти, правда, сміятимешся... Щось зав'язується з однією дівчиною і по-моєму серйозно... Я радий... Не хочеться бути твоїм суперником — це бридко!
Славко дививсь у вікно. Ніби й почервонів чогось. "Бідний мій, розумний брате,— подумав я.— Ти і справді не самовпевнений. Може, й задуже!"
— Гаразд! — сказав я, і в мені знову сколихнулася музика. Смутна якась і проста, гарна, як осінь, музика.— Двигну! У світ малих вуличок і маленького життя!
14
Цього разу на роботу до мене й справді не прийшли ні Артур, ні Славко, ані Лариса. Зате відвідав мене чоловік, зустріч із яким дала мені аж зовсім мало радості. Була це особистість із тієї загадкової породи, які в обличчя на вулицях не кидаються,— на таких просто не звертаєш уваги. Все у ньому було банальне: сіре, ретельно виголене облич-ся, охайно зализані на лисину рештки сірого волосся, невиразний костюм, сорочка під стандартною краваткою і такий самий плащ. Він показав мені посвідчення, яке я не встиг роздивитися, назвався тільки іменем по-батькові, скинув плаща і розіграв із себе добродушного, приязного і свого, при чому холодні його і мертві очі так і залишилися мертвими; мені навіть у першу мить здалося, що він сліпий.
— О, в тебе тут тепло,— сказав він і роздивився моє "пекло".— Да-м, роботку ти вибрав!
При його появі мене спершу переколотило, холодний вуж поповз по спині — я мимоволі подумав, що їм стало відомо про наше братство. Знав, що він пильно за мною стежить, отож удав такого ж штучно безтурботного, якого удавав і він.
— Вибрав собі тепле місце! — сказав я, а він засміявся.
— Ти не без гумору,— сказав тим-таки панібратським тоном. Говорив українською мовою, але якось силувано.
— Всі тепер шукають теплих місць,— ' сказав я, і собі либлячись, хоч це робити мені було неймовірно важко: серце калатало, а в голові паморочилося: "Ну що, пропав?" — незвідь чому подумав я.
Він сів на ящика і ще раз обдивився су-терен.
— І чого це ти кинув школу? — спитав, підроблюючись під батьківський тон.— Нічого такого страшного не вкоїв, просто ляпнув дурницю, а тобі ж школу кінчати! Прийшов би до нас, і ми б це легко залагодили.
— Мабуть, тому ви й прийшли? — спитав я.
Він з'явився саме тоді, коли я загружав піч, отож і стояв з тачкою неподалік жерла.
— Може, й тому— мовив він.— Поговоримо і, може, дійдемо згоди.
— Але вам доведеться трохи зачекати,— сказав я,— бо в моєї пані,— я показав на піч,— саме обідня пора.
— Пізніше її погодувати не можеш? — трохи холодно спитав він, бо так втрачався ефект першого враження. Мені ж відтягти розмову з ним було вигідно, принаймні, зміг би заспокоїти розбурхане серце й зібратися з думками.
— Пізніше не можна,— мовив я.— Загружаемо її за графіком. Чи у вашій роботі теж є графік?
Але цього жарту він не сприйняв.
— Ну, давай, давай! — розіграв він "братуху".— Вкапуй!
І я почав "укапувати". Вантажив тачку, зумисне здіймаючи хмару куряви, гнав її бетонною підлогою, з гуркотом перекидав біля печі, знову-таки здіймаючи хмару чорної куряви, тоді мчав до великої купи вугілля в кутку, аж доки не насипав біля печі купу малу — до речі, вдвічі більшу, ніж мені було потрібно. Мій непрошений гість уже виймав носовичка, втирав обличчя, а потім дивився на носовичка — той ставав чорний.
— Робота в мене, бачите, бруднувата,— сказав я, вдаючи із себе ударника.— То, може б, ви погуляли надворі з півгодини або з годину, щоб тут усе осіло.
Але він з місця не рушився, тільки спробував усміхнутися, уже трохи й подобаючи на того, ким був насправді — на чортяку.
— Нічого, давай укалуй! — сказав, і я знову почав — "укалувати", здіймаючи ще більше куряви: коли він чорт, подумав резонно я, то хай принаймні виглядає ним, а не таким прилизаним чистюйчиком. Зрештою, я свого досяг: його обличчя, костюм і сорочка майже нагадували мої, це його, здається, й прикрасило, бо наблизило до "гегемона", диктатуру якого він і такі, як він, яро захищав. Він навіть кілька разів чхнув, хоч я вже давно від вугільної куряви не чхав — мій чхальний апарат атрофувався.