— Ось що чекає всіх, хто не послухається царського слова,— сказав Навуходоносор,— і хто захоче віддати свої тіла на вогонь, аби не служити й не поклонятися нашому Богові, а вигадувати Бога свого, адже ніякого Бога взагалі нема!..
Я ніби з ями вирвався; все-таки заснув, і привиділося.мені те страшилище.
Було в кімнаті душно, хропли хлопці, а я лежав і трепетав, був-бо впевнений, що самотужки перед цим молохом не встою. І в мене вливався, ніби нічна темрява, страх: а що, коли й справді той Навуходоносор має рацію, а що коли й справді у цьому світі Бога розіп'ято, а панує в нім лише диявол ув образі Божім? І я знову впав у чорно-червону яму, в якій гоготів вогонь. Побачив спаленого Славка, який нерушно лежав на дні печі, склавши на грудях руки, і не міг упізнати його, ніби не він то був. Бачив тяжко обпаленого Артура, який мотався по шматку двору концтабору, схопившись руками за голову. І я зважився. Розігнався, скільки сили і вдарив лобом об залізну стіну велетенського казана, і знову розігнався і знову вдарив. І казан почав густи, як дзвін, а я розганявся й бив об нього лобом, намагаючись пробити чавун, і казан гув і гув, як надтріснутий дзвін. З лоба в мене стікала кров, і я зморено сів на підлогу біля спаленого, холодного і зі складеними на грудях руками Славка. І мій зір раптом дістав здатність до особливого бачення, я уздрів, що піч наша — в пустелі, що навколо нас ні душі, лише гуляє холодний безплідний вітер, і що звук, який я видав, розбиваючи лобом чавунну стіну,— це і є голос волаючого в пустелі. Пустелі, що спокійно пожирає тих, котрі попеліли у вогненній печі.
Оце про чорне, що хотів я написати в цьому короткому заключному розділі.
На Славковий похорон зібралося несподівано багато людей. Прийшли всі сусіди, багато студентів, а виглядав Славко у труні зовсім так, як привидівся мені в ту майже безсонну ніч. Славкова мати була в чорній одежі, тиха й непомітна, як була й за життя сина, очі її переповнені жахом, і з них весь час котилися сльози. Але вона не ридала й не голосила. З'явився і Славковий батько, і я тут уперше його побачив, бо він свою родину давно покинув і мав нову: це був мордатий, стандартний чоловік з блідосиніми холодними очима. На тризні він глушив горілку, мов воду, й лишався цілком байдужий до того, що сталося, інколи навіть скалив зуби. Люда була заклопотана організацією похорон — усе впало на її плечі, я, як міг, їй допомагав: ходив щось купувати, роздавав присутнім хусточки і таке інше — їжу до тризни готували сусідки. Прийшла й Лариса і теж щось нам допомагала. Єдине, що оповіла мені Люда: Славко після тієї статті у газеті так і не зміг отямитися; здається, саме та стаття його й добила, сказала Люда, хоч як вона не намагалася переконати його, що те без значення. І воно, може, було б без значення, але Славко признався їй, що таки згодився ту статтю підписати.
— Чи ти знав про це? — спитала вона.
— Знав,— тихо відповів я.
— Бач, тобі сказав, а мені ні.
— Тобі теж сказав.
— Коли то він сказаві — мовила Люда.— Але не будемо про це, бо воно тепер і справді без значення.
Після всього я пішов провести Ларису. Ми йшли мовчки.
— Кошмарі — сказала Лариса.— Тепер уже нема нашого братства насправді, чи не так?
— Чому так подумала?
— Тому, що всіх нас нема: ти — у Києві, Артур — у концтаборі, Славко...— я побачив, що вона плаче.— Одна я залишилася.
— А Люда?
— Люда клятви на вірність не давала,— мовила Лариса.
Я подивився на неї трохи здивовано: невже вона аж такого значення надавала тій нашій дитячій клятві? Але, здається, таки надавала. І я раптом зрозумів: вона одна з-між нас свято дотримувалася клятви, і цим, здається, й пояснювалася ота її поведінка, що розбивала серце і мені, й Артурові.
— А що заважає нам залишатися друзями? — спитав я.
— Заважає,— сказала вона.— І багато що...
— Не розумію тебе.
— Ну, що ж, скажу, щоб ти зрозумів, мудрику. Так склалося, що я, мабуть, вийду заміж.
Я зупинився вражений.
— Та ти що? За отого білявого?
Вона хитнула. Ми йшли якийсь час мовчки.
— Я б, може, й не призналася,— сказала тоскно Лариса.— Але сьогодні такий день... Окрім того, в цьому ділі... я не можу не порадитися з тобою.
— Хіба від мого слова щось залежить? — спитав я.
— Може, й ні. Але ми з тобою ще й досі зв'язані клятвою: я хотіла, щоб ти сказав своє слово.
— Наша клятва таких речей не стосується,— гостро сказав я.— Такі речі сама маєш вирішувати.
— Я вже вирішила,— мовила Лариса і в неї знову з очей потекли сльози.
— Бідний Славко! Він серед нас був найкращий! Скажи, чому найкращі вмирають так рано?
— Колись казали: так хоче Бог. Кращим не дає довго мучитись у світі.
— Віриш у це?
— Не знаю,— мовив я.— Але ні, не вірю, бо цей світ без кращих стане пустелею.
Ми дійшли до її дому, але вона не хотіла повертатися туди.
— Не хочу додому,— сказала.— Можна, ще трохи з тобою побуду?
— Можна, Ларисо,— сумно мовив я.— Не треба щодо таких речей питати дозволу.
— Боюся залишатися сама,— вона мерзлякувато повела плечима, хоч на дворі було зовсім тепло.— Потім усе поправиться... Це сьогодні так... Артур тобі писав?
— Раз написав,— відповів я.— Але потім на листи не відповідав.
— А мені не писав. Чому він образився?
— Не знаю,— відповів я.— Може, йому неприємно було бачити нас разом.
— Бідний, дурненький Артур,— сказала вона якимсь особливим голосом.— Хочу в тебе попросити: не пиши йому, що я виходжу заміж... Він не зрозуміє.
— А думаєш, я розумію?
— Ти зрозумієш,— сказала вона,— бо ти мудрий. Навіть мудріший за бідного Славка,— сльози знову потекли в неї по щоках.
Ми йшли якийсь час мовчки.
— Щось мені такого хочеться,— нарешті сказала Лариса.— Але не зважуюся тобі сказати...