Лариса засопла, ми ще трохи побалакали, тоді жінка встала.
— Нужно ехать! — сказала.— Када буду, приходітє греться.
Тут ми дістали потрібну інформацію; власне, нас цікавив час перезмінки. Тоді станемо біля дороги і зможемо побачити Артура ще раз.
— Всє так дєлают,— сказала жінка,— када не дают свіданія...
Мене вразив у цій жінці спокій. Була вона ніби занурена в собі, рухи мала уповільнені, як і голос. Але про те, за що посадили Артура, не запитувала, ми не питали й за що вона сидить,— знав, що таке питати не прийнято.
— Мегера! — коротко оцінила Лариса, вона й досі клекотіла.
— Чому ж? — заперечив я.— Дала нам погрітися, а могла б послати до всіх чортів.
— З чого це вона взяла, що я Артура не діждуся? — спитала ображено Лариса.
— Заспокойся,— мовив я.— Сказала, то сказала, а ти чини, як тобі хочеться.
— А може, мені неприємно таке чути.
— Ну, то грітися до неї більше не прийдемо. У нас ще три години часу. Треба щось переїсти.
Я спитав у місцевого жителя вулицю, назва якої була записана в моєму записничку. Той показав, куди треба йти.
— Замучив мене своїми сюрпризами,— буркнула Лариса.— Куди це ми йдемо?
— Є одна мордовська родина, де можна кілька годин пересидіти. Там і переїмо.
Ми пішли між дерев'яних будівель. Я постукав у потрібні мені двері. Відчинила жінка, яка уважно нас обдивилася й запросила в хату. У хаті сидів старий, патлатий і якийсь ніби зачумарений чоловік. Старий спитав, звідки ми знаємо його прізвище. Я сказав, старі захитали головою, згадуючи тих, котрі гостили тут у них до нас. Жінка пішла до печі й почала там поратися.
— У нас бедная еда,— сказав старий.
— Будем раді тому, що є,— мовив я. Кімната була нечупарна, якась неприбрана, темна. Жінка вийняла з печі закопченого казана й насипала нам гарячої страви: пшоно і капуста з картоплею. Ми їли, а старий неквапно нас розпитував.
— С України к нам много приезжают,— сказала стара, сіла на лавку й застигла.
Я вийняв гроші, але старі спершу не хотіли брати. Але Вітличний попереджав, що гроші треба дати конче, і я настояв.
Ми вийшли з хати, бо запах у ній був трохи засильний для наших цивілізованих носів, й опинилися знову на дорозі. Мали прогуляти півтори години, ходили дорогою, поверталися і знову ходили. Від двох недіспаних ночей у мене легенько паморочилось у голові; в Лариси, очевидно, також, бо вона майже не говорила.
— Ходім в управу, там у коридорі є лавки,— нарешті сказала Лариса.
— А може, в дімець до вогню?
Жінка була на місці, знову пустила нас до себе, але мала якісь справи, бо вийшла. Ми мовчки сиділи біля грубки і грілися. Мене почало хилити на сон, грубка перед очима росла, і мені навіть здалося, що то моя колишня піч, біля якої працював кочегаром. Зайшла жінка із відром вугілля й почала закидати його в буржуйку.
— Жроть топліво, а тепла мало,— сказала вона.— Скоро пересменка.
Я спитав, чи і її має хтось змінити?
— У меня пересмєнкі нєт,— відповіла вона.— Я сама тут работаю.
Я спитав, чи бувають вільновідпущені з політичних?
— Нєт,— відказала жінка.— У них строгій режим.
І ось ми знову тупцюємо по дорозі. Почали підходити якісь люди й зупинялися, збиваючись у юрбу. Подібна юрба збилася й по той бік. Вийшло двоє автоматників й кілька солдатів. Солдати почали зачиняти дротяні ворота, що перегороджували дорогу. Приїхала машина, шофер просив пропустити його, але на нього уваги не звернули. Автоматник відтіснив нас далі від дротяних воріт, другий відігнав людей з іншого боку. З такої віддалі перемовитися з Артуром ми знову-таки не могли, очевидно, все тут було враховано. Чекали хвилин з п'ятнадцять. Зрештою, відчинилися ворота із робочої зони і в них пішла вилаштована юрба абсолютно однакових, одягнених у сірі роби й бушлати людей. На головах стриміли якісь замизкані подоби шапок, люди йшли колоною, поверталися в наш бік, дехто кричав, питаючи до кого приїхали. Але більшість ішла мовчки: знужде-нітгі, із виснаженими обличчями, але лиця до нас повертали, ніби хотіли пізнати своїх, а може, просто милуючись Ларисою. Йшли і йшли і, здавалося, не буде краю тому ходові. Було таке враження, ніби це не люди з цього світу, а якийсь епізод із фантастичного фільму. Зрештою, колона пройшла, пробігали ще окремі постаті, що запізнилися,— Артура з ними бути не могло, отож ми й дивилися на них як на чужих. Якийсь час на переході не було нікого, ворота зачинилися — ми німо чекали. І от знову порозчинялися ворота, і ніби та сама юрба пішла у зворотній бік: такі ж сірі люди й у такі ж лахи вдягнені. Але ми стрепенулися — десь між них мав іти Артур.
— До кого? — крикнув якийсь чоловік. Я гукнув Артурове прізвище.
— Йде далі! — гукнув мені вже інший. Ми ледве розрізнили серед тих людей
Артура; він підвів на привітання руку, а Лариса аж затанцювала від збудження, махаючи йому. Я теж махав, Артур ішов з розвернутим до нас обличчям і невідривно дивився, всміхаючись, а коли минув нас, весь час обертався. Зрештою, востаннє змахнув рукою і сховався за розчиненими ворітьми. Ми перечекали, поки пройдуть усі, поки розсунули дротяну загорожу — автоматники пішли, а машини, завівши мотори, поїхали.
— Все,— сказала Лариса, і я побачив у неї на очах непросохлі сльози.
— Тут є готелик,— сказав я,— але до. нього задалеко йти. Підемо в готель чи на станцію?
— А чого в готель?
— Ну, може, наморилася,— сказав я.
— Ні, додому! — мовила вона якось безпомічно.— Я хочу додому!
— Гаразд,— згодився я.— Все одно більше нічого тут не побачимо.
До Потьми дісталися без пригод. Навпроти нас сиділа жінка з дитиною-підлітком, вони говорили українською мовою; жінка, очевидно, була селянка. Я зрадів, що зустрів земляків, і спитав, звідкіля вони.
— З Молдавії,— відказала жінка.— їздили її батька провідувати.
— А багато вас там, українців?