Я дивився на цю невибагливу картину й не міг одірвати від неї очей. Потім подумав, повторивши цю думку вголос: "Усе тут так само, як і тридцять років тому…" Я прикинув, що означає такий проміжок часу: для одних країн це зовсім небагато, але дуже давно в цьому регіоні світу, який швидко й динамічно змінюється. Здається, десь защебетала пташка, і я відчув до неї любов, крихітну, як і сама пташка. Але більш імовірно, що в тій запаморочливій тиші було чутно лише сюрчання цикад, яке теж лунало ніби поза часом. Думка "Я перебуваю в тисяча вісімсот якомусь році", що миттєво промайнула в моїй голові, перестала бути вервечкою випадкових слів і перетворилася на очевидну дійсність. Я відчув себе мертвим, таким собі спостерігачем, що дивиться на цей світ з якоїсь абстрактної далечини, й мене опанував моторошний страх перед знанням, яке наблизило мене до незбагненних істин метафізики. Я не думаю, що мені пощастило дістатися уявних витоків часу, але мене опанувало відчуття, що я починаю розуміти невловне й нереальне значення слова "вічність". Лише згодом мені вдалося передати це відчуття словами.
І ось що я можу про нього сказати. Ця чиста репрезентація однорідних фактів – тихої ночі, осяяного місячним світлом муру, суто провінційного запаху козолисту, первісної глини – не просто подібна до тієї, яка була на цьому перехресті багато років тому; ні, це не подібність, не повторення, не схожість, це те саме, що було й тоді. І якщо наша інтуїція вловлює цю тотожність, то час – ілюзія; і щоб її розвіяти, досить подумати про те, що його видиме вчора нічим не відрізняється від його видимого сьогодні.
Очевидно, що кількість таких миттєвостей у людському житті не нескінченна. Його елементарні стани – стан фізичного страждання і фізичної втіхи, стан сонливості, стан, у якому ми слухаємо музику, стан великої душевної напруги або глибокого розчарування – ще менше пов'язані з конкретними характеристиками окремої особи. Це дає нам підстави зробити висновок: життя надто вбоге, щоб не бути також безсмертним. Але навіть у нашій убогості ми не можемо бути впевнені, адже час, який легко спростовується нашими почуттями, не так просто спростувати розумом, у самій основі якого закладено поняття послідовності. Таким чином пережита мною миттєвість чистого екстазу та відчуття вічності, що їх подарувала мені та ніч, залишаються у вигляді емоційної розповіді та досить туманних висновків, які я виклав на цих сторінках.
Кенінґи
Одна з найбільших аномалій, про які ми читаємо в історіях літератури, – це загадкові натяки, або кенінґи (kenningar) в ісландській поезії. Вони набули поширення десь близько 100 року після Р.X.: то був час, коли на зміну анонімним thulir, або рапсодам, що лише повторювали відомі зразки, прийшли скальди (escaldos), поети персональної творчості. Існує звичай вважати їх представниками доби занепаду; але цей осудливий вирок – незалежно від того, об'єктивний він чи ні – має стосунок до розв'язання проблеми, а не до її постановки. Нам досить буде поки що погодитися з тим, що це була перша спроба інстинктивної літератури створювати вербальні формули, що роблять текст приємним для читання.
Для початку я наведу найвідоміший з прикладів, які вводять нас в оману. Ідеться про один з багатьох віршів, що розсіяні по тексту "Саги про Ґреттіра":
Герой убив сина Мака;
Була буря мечів і годівля круків.
У цьому чудовому рядку влучне протиставлення двох метафор – однієї, бурхливої, і другої, жорстокої і розтягнутої в часі – дотепно обманює читача, навіюючи йому думку, що йдеться про гостре сприйняття битви та її результатів. Але насправді зміст цих рядків значно простіший. "Годівля круків" – щоб ви знали це відразу – є одним із синонімів слова "труп", а "буря мечів" є синонімом слова "битва". Саме такі еквівалентності й дістали назву кенінґів. Утримувати їх у пам'яті й застосовувати з метою уникнути повторів було палким ідеалом тих первісних любителів літератури. Якщо їх була достатня кількість, то з їхньою допомогою можна було розв'язати всі труднощі, пов'язані з побудовою строгої метрики, дуже вимогливої до алітерації та внутрішньої рими. Як приклад їхнього вільного й досить-таки безладного застосування можна навести такі рядки:
Нищитель племені гігантів
Здолав могутнього тура на луках меви.
Так і боги, поки сторож дзвона бідкався й нарікав,
Убили сокола річкової заплави.
Й нічим не допоможе цар греків
Коневі, що біжить по вершечках рифів.
Нищитель племені гігантів – це червонопикий Тор{96}. Сторож дзвона – священнослужитель нової віри, залежно від того, як він означений. Цар греків – Ісус Христос із тієї досить туманної причини, що це один із титулів константинопольського імператора, а Ісус Христос не нижчий за нього. Тур на луках меви, сокіл річкової заплави та кінь, що біжить по вершечках рифів, – це не три різні аномальні тварини, а один корабель, який терпить лихо. З цих ускладнених синтаксичних рівнянь перше належить до другого ступеня, оскільки луки меви означають море. Розв'язавши ці окремі вузли, я залишаю читачеві зрозуміння всіх інших рядків, зрозуміти які не так уже й важко. "Сага про Ньяла" вкладає їх у плутонічні уста Стейнвори, матері скальда Рефа, яка протягом цілого епізоду абсолютно прозорою прозою розповідає, як велетенський Тор надумав битися з Христом, а той не наважився прийняти виклик. Ніднер, фахівець із германської філології, шанобливо пише про "суперечливий людський вимір" цих постатей і закликає виявити до них інтерес "нашу сучасну поезію, яка так прагне віднайти цінності реального життя".
Ще за один приклад можуть правити вірші Еґіля Скалаґрімсона:
Фарбувальники вовчих зубів
Змарнотратили м'ясо червоного лебедя.
Сокіл роси меча
Нагодував себе героями з рівнини.
Змії з піратського місяця
Виконали волю Ланцюгів.
Такі рядки, як третій і п'ятий, дають нам майже органічну втіху. Те, що вони намагаються передати, не має ніякого значення, бо вони, власне, нічого не означають. Вони не закликають помріяти, не розбуджують ані образів, ані пристрастей. Вони не є відправними точками, вони – кінцеві пункти. Втіху – достатню й мінімальну втіху – ми знаходимо в їхньому розмаїтті, у різнорідному контакті зі словами цього фрагмента[40]. Можливо, саме так розумів його й автор, і його символічний зміст був простим додатком до змісту інтелектуального. Ланцюги – це боги; піратський місяць – щит; змія з піратського місяця – спис; роса меча – кров; її сокіл – крук; червоний лебідь – будь-який закривавлений птах; м'ясо червоного лебедя – мерці; фарбувальники вовчих зубів – щасливі воїни. Думка відкидає ці перетворення. Щит може обійтися й без такого визначення, як піратський місяць. Це незаперечна істина, але не менш незаперечною істиною є й той факт, що ця формула не дозволяє замінити себе "щитом", не втративши повністю свого смислу. Замінити кожен кенінґ відповідним словом не означає зробити явним прихований зміст; це означає знищити поетичний твір.