В результаті вічність залишилася атрибутом нескінченного розуму Бога, і добре відомо, що цілі покоління теологів трудилися над створенням цього Божественного розуму за своїм образом і подобою. Найбільшим стимулом для цієї діяльності була дискусія про напередпризначення ab aeterno[33]. Через чотириста років після смерті на хресті Ісуса англійський чернець Пелагій{87} висловив крамольну думку про те, що діти, які помирають неохрещеними, можуть досягти блаженства[34]. Августин, єпископ Гіппона, відкинув її з обуренням, яким досі захоплюються його видавці. Він указав на єретичну суть цієї доктрини, якої ніколи не зможуть прийняти праведники та святі мученики, відзначив, що вона заперечує постулат, згідно з яким в особі Адама всі люди вже згрішили й загинули, наголосив на тому, що вона схиляє нас до ганебного забуття тієї очевидної істини, що Адамів гріх передається від батька до сина, неприпустимо нехтує кривавий піт, нелюдські муки та розпачливий крик Того, Хто помер за нас на хресті, відкидає таємну благодать Святого Духа, обмежує ту свободу, якою ми тішимося з волі Господа. А коли нахабний британець послався на принципи справедливості, Блаженний Августин – з притаманною йому гнівною переконливістю – зазначив, що по справедливості всі люди заслуговують підсмажуватися в пеклі, але якщо Бог вирішує спасти декого, то такою є його незбагненна воля або, як скаже значно пізніше Кальвін{88}, не без певного цинізму: "Бо так Йому заманулося" (quia voluit). Це ті, хто напередпризначений спастися. Лицемірство, а може, сором'язливість теологів спонукали їх застосовувати термін "напередпризначення" лише до тих, котрі напередпризначені потрапити в рай. Напередпризначених потрапити до пекла бути не може. Це правда, що ті, котрі не одержали благодаті, терпітимуть вічні муки в геєнні вогняній, але ж Господь їх не посилає туди Своїм спеціальним рішенням, Він просто про них не згадує… Ці витончені ходи богословської фантазії оновили й збагатили концепцію вічності.
Але ж численні покоління поган населяли землю, просто не маючи можливості відкинути чи прийняти слово Бога; і було б таким самим зухвальством уявити собі, що вони могли заслужити спасіння, не маючи цього засобу, як і заперечувати, що деякі з їхніх мужів, наділених славними чеснотами, не були допущені в рай. (Відомий богослов Цвінґлі{89} 1523 року висловив надію, що зустрінеться на небесах з Геркулесом, Тесеєм, Сократом, Аристидом{90}, Аристотелем{91} і Сенекою.) Цю суперечність пощастило усунути завдяки розширеному тлумаченню дев'ятого атрибута Бога (тобто Його всезнання). Було проголошено, що всезнання – це знання всього сущого: тобто не лише реального сущого, а й можливого. Богослови заходилися нишпорити у Святому Письмі, шукаючи цитату, що підтвердила б можливість такого нескінченно широкого тлумачення, і знайшли цілих дві: одну з Першої Книги Царів, де Господь каже Давидові, що жителі Кенля зрадять його, якщо він не покине місто, і він його покидає; другу з Євангелії від Матвія, де проклинаються два міста: "Горе тобі, Хоразине! Горе тобі, Віфсаїдо! Бо якби в Тирі й Сидоні були явлені чудеса, які були явлені у вас, то вже давно б вони покаялися в лахмітті та в попелі". Посилаючись на цей двічі повторений заклик, можна було умовні форми дієслова включити у вічність: Геркулес живе на небі разом з Ульріхом Цвінґлі, бо Господь знає, що він ретельно виконував би всі релігійні церемонії, а Лернейська гідра вкинута в темряву підземного царства, бо вона ніколи не захотіла б охреститися. Ми сприймаємо події реальні й уявляємо собі події можливі (а також майбутні); але Господь не знає цих відмінностей, бо вони властиві для незнання й часу. Його вічність одним актом (uno intelligendi actu) охоплює не лише всі миттєвості цього наповненого всім сущим світу, а й усе те, що могло б статися, навіть якби сталося щось найпримарніше та найнеймовірніше і неможливе теж. Ця комбінаторна й максимально деталізована вічність є значно багатшою, ніж усесвіт.
На відміну від платонівських вічностей, які найбільше ризикують виявитися банальними, цій вічності загрожує небезпека уподібнитися до останніх сторінок "Улісса" або до передостаннього розділу книжки, цього нескінченного списку запитань. Августин, з його величною делікатністю, знаходить вихід із цього плутаного лабіринту. Його вчення, хай навіть лише на словах, нікого не прирікає на прокляття, адже Господь зосереджує всю свою увагу на обраних і просто не помічає приречених. Він знає про все, але воліє цікавитися лише тими, хто живе достойним і праведним життям. Іоанн Скот Еріуґена, придворний учитель Карла Лисого{92}, надає цій ідеї справді блискучої форми. Він стверджує, що Бог не ухвалює рішень, що він просто не сприймає ані гріх, ані форми зла. Він окреслює сферу, в якій існують платонівські архетипи, і проповідує обожествлення, остаточне повернення створінь (включаючи час і диявола) до первісної єдності в Богові. "Divina bonitas consummabit malitiam, aeterna vita absorbebit mortem, beatitudo miseriam"[35]. Цю еклектичну вічність (яка, на відміну від платонівських вічностей, включає в себе індивідуальні долі, й, на відміну від вічності ортодоксальної, не визнає ніякої недосконалості чи занепаду) осудили на церковних соборах у Валенсії та в Ланґрі. Трактат "De divisione naturae, libri V"[36], у якому було викладене це визнане єретичним учення, привселюдно спалили. Цей радикальний захід пробудив інтерес у бібліофілів і сприяв тому, що книжка Еріуґени дожила до наших днів.
Всесвіту потрібна вічність. Богослови добре знають, що якби Господь бодай на мить відвернув увагу від моєї правої руки, яка пише ці рядки, вона перетворилася б на ніщо, ніби пожерта чорним вогнем. Тому вони й стверджують, що існування нашого світу – це безперервне творіння і що слова "існувати" й "творити", такі суперечні тут, на небі означають одне й те саме.
III
Ось така вона, загальна історія вічності, викладена у своєму хронологічному порядку. А точніше кажучи, вічностей, адже людство, у своєму бажанні проникнути в таємницю вічності, бачило її у своїх мареннях у двох дуже різних і майже протилежних варіантах: варіанті реалістів, з їхньою дивною і палкою любов'ю до непохитних архетипів створінь; і варіанті номіналістів, які заперечують існування архетипів і прагнуть помістити в одну мить усе розмаїття всесвіту. Один варіант ґрунтується на реалізмі, вченні, такому далекому від нашого буття, що я не вірю в жодну з його інтерпретацій, зокрема й у свою власну, другий – на його протилежності, номіналізмі, який стверджує реальність індивідів і умовність родових понять. І тепер ми, на зразок того розгубленого й сторопілого комедійного персонажа, який несподівано помічає, що розмовляє прозою, всі сповідуємо номіналізм sans le savoir[37]: це ніби загальна передумова нашого мислення, набута аксіома. А аксіому не обговорюють, і тому сперечатися тут немає про що.