Спочатку мені здалося, ніби він роззутий. Але потім я розгледів: пан Зоммер стоїть по самісінькі коліна в воді, за кілька метрів од берега, спиною до мене, обличчям на захід, до того берега, де за горами ще догасала остання біло-жовта смужка неба. Він стояв там, наче стовп, темний силует на яснішому тлі озера, в правій руці довга кривуляста палиця, на голові солом'яний капелюх.
Нараз він почав рухатися. Поволі, щодва кроки закидаючи палицю вперед і відштовхуючись нею, пан Зоммер заходив на глибоке. Ішов наче суходолом, як завжди, цілеспрямовано поспішаючи, просто на захід. На цьому місці озеро мілке, глибини набирає поступово. За метрів двадцять від берега вода сягала панові Зоммеру до поперека, й тільки пройшовши приблизно ще стільки, він опинився по груди у воді. Але йшов і йшов далі, трохи повільніше, ніж ходив звичайно суходолом, проте не гаючи жодної секунди, вперто, майже затято. Зрештою відкинув геть герлигу й заходився допомагати собі руками.
Я стояв на березі з широко розплющеними очима й роззявленим ротом, — напевне, такий вигляд має людина, яка слухає захоплюючу історію. Я був не переляканий, а радше приголомшений і заворожений тим, що бачив, не розуміючи трагедії моменту. Спочатку думав, що пан Зоммер стоїть і шукає якусь річ, що її впустив у воду; але тоді чому взутий? Потім, коли він рушив до плеса, я вирішив: купається; але хто ж купається в одязі, вночі, в жовтні місяці? І зрештою, коли пан Зоммер забродив дедалі глибше, в мене виникла абсурдна думка, буцімто він хоче перебрести озеро; а я подумати не міг "перепливти", бо пан Зоммер і плавання — це аж ніяк не поєднувалося докупи; ні, він подасться вбрід, сто метрів під водою, п'ять кілометрів до того берега.
Вода сягала йому вже до плечей, до шиї… Пан Зоммер сунув далі, вперед… Ось він пірнув, мабуть, утрапив ногами в яму, тоді виринув і побрів далі — без зупинки, поринаючи чимраз глибше, по шию, до підборіддя… Аж тоді до мене дійшло, що це діється, але я не міг зрушити з місця, не міг крикнути: "Пане Зоммере! Зупиніться! Верніться назад!" Я не кинувся кликати на допомогу, не шукав рятівного човна, чи плоту, чи надувного матраца, я лише зачакловано дивився й дивився на маленьку цяточку голови, що все меншала й меншала.
І нараз її не стало. Лише солом'яний капелюх гойдався на плесі. А через жахливо довгий проміжок часу, — може, через півхвилини, може, через цілу хвилину, — над тим місцем зринуло кілька великих бульбашок, та й годі. Лише смішний бриль, що поволі плив чи то на захід, чи на південь. Я довго спостерігав за ним, аж поки він зник у пітьмі.
Минуло два тижні, перш ніж хтось узагалі помітив зникнення пана Зоммера. Перша спохопилася дружина рибалки Рідля, згадавши про місячну плату за свою мансарду. Коли ж пан Зоммер не з'явився й за місяць, вона порадилася з пані Штангльмайєр, а пані Штангльмайєр — із пані Гірт, яка заходилась розпитувати своїх клієнтів. Та оскільки ніхто з них не бачив пана Зоммера й не міг нічого сказати, то за півтора місяця рибалка Рідль заявив про це в поліцію. Минуло ще кілька тижнів, і в місцевій газеті з'явилося повідомлення про розшук і старенький паспортний знімок, на якому годі було впізнати пана Зоммера, бо на фото був молодик із кучмою чорного волосся, рішучим поглядом та впевненою, майже зухвалою посмішкою на вустах. А під знімком ми вперше прочитали повне ім'я розшукуваного: Максиміліан Ернст Егідіус Зоммер.
У селі певний час балакали про пана Зоммера та його таємниче зникнення.
— Він геть збожеволів, — казали одні. — Мабуть, заблукав і не може знайти дорогу додому. Напевне, вже й не знає, як його звати й де він мешкає.
— Може, виїхав? — казали інші. — До Канади чи до Австралії. Бо з його клаустрофобією йому стало тісно в нас у Європі.
— Заблукав у горах і проваливсь у звір, — казали треті.
Про озеро не згадав ніхто. І ще не встигла газета пожовкнути, як про пана Зоммера забули. Пані Рідль віднесла його речі до підвалу й почала здавати вивільнену мансарду дачникам, при цьому називаючи їх не дачниками, а туристами.
А я мовчав. Я не прохопився жодним словом. Ще того вечора, коли з добрячим запізненням прибився додому й змушений був вислухати цілу лекцію про згубну роль телебачення, я нікому не розкрив своєї таємниці. Пізніше — теж. Ні сестрі, ні братові, навіть Корнеліусові Міхелю нічого не сказав…
Не знаю, що змушувало мене так довго й уперто мовчати, але, думаю, не страх, чи провина, чи нечисте сумління. Швидше — спогад про той стогін у лісі, про тремкі губи під зливою, про ті благальні слова: "Та дайте мені нарешті спокій!" Той самий спогад, який змусив мене мовчати, коли я бачив, як пан Зоммер топився.
Примітки
1
Ірина Фридрих (нар. 1966 р.) — філолог-германіст, викладач німецької мови у Рівненському педінституті. Перекладає з української на німецьку та з німецької на українську. Дебютувала у "Всесвіті" 1993 року перекладом роману П. Зюскінда "Запахи".
2
"[Записки] про галльську війну" (латин.) — назва твору давньоримського імператора Гая Юлія Цезаря. — Peд.