– Труднощі містера Мікоубера нині майже непереборні, – вела далі місіс Мікоубер, – і не знаю, чи зможе він врешті їх подолати. Коли я жила вдома з татом і мамою, я справді навряд чи знала слово "труднощі" в тому розумінні, в якому я вживаю його тепер, але досвід навчає нас, як любив говорити тато.
Я не певен, чи вона розповідала мені, що містер Мікоубер служив раніше офіцером у морській піхоті, чи я собі це сам уявив. Але мені й досі здається – сам не знаю, чому – ніби він колись був у морській піхоті. Тепер він був агентом при різних торгівельних фірмах, але цією справою він заробляв небагато, коли взагалі щось заробляв.
– Коли кредитори містера Мікоубера не дадуть йому відстрочки, – сказала місіс Мікоубер, – то хай вони нарікають на себе; і що скоріше вони це зроблять, то краще. Не можна вичавити крові з каменю, і не можна вичавити зараз що-небудь з містера Мікоубера, не кажучи вже про судові витрати.
Ніколи не міг я цілком зрозуміти, чи то моя самостійність навіяла місіс Мікоубер хибну думку про мій вік, чи то ця тема так займала її, що вона могла б розмовляти про неї навіть з близнятами, коли поблизу не було нікого іншого. Так чи інакше, але з цих розмов вона почала і вела їх далі весь час нашого знайомства.
Бідолашна місіс Мікоубер! Вона казала, що докладала всіх зусиль; безперечно, так вона і робила. По центру дверей з вулиці висіла велика мідна дошка з написом "Пансіон місіс Мікоубер для молодих леді". Але я ніколи не помічав там молодих леді; ніколи жодна молода леді не приходила туди та начебто й не збиралася приходити. Не помічав я і приготувань для прийому молодих леді. Єдиними відвідувачами, що я їх бачив або чув, були кредитори. Вони приходили у будь-яку годину, а дехто з них неймовірно лютував. Якийсь чолов'яга з брудним обличчям – здається, швець – мав звичку вдиратись у коридор ще о сьомій годині вранці й гукати нагору містерові Мікоуберу:
– Виходьте! Ви ще вдома, я знаю! Заплатите ви нам чи ні? Не ховайтеся, це підло! Я не був би таким підлим на вашому місці! Заплатіть нам! Негайно платіть нам, чуєте? Виходьте!
Не дістаючи жодної відповіді на ці докори, він у своєму гніві доходив до таких слів, як "шахраї" та "грабіжники". Та й це не справляло потрібного враження, тому він іноді наважувався перейти на той бік вулиці й ревіти у вікна другого поверху, де, як йому було відомо, перебував містер Мікоубер. У таких випадках містера Мікоубера охоплювала туга і бажання вмерти; одного разу він навіть (як я зрозумів із зойків його дружини) намагався зарізатися бритвою. Але за півгодини після цього він старанно начищав черевики і виходив гуляти, наспівуючи ще елегантніше, ніж зазвичай. Місіс Мікоубер мала таку саму гнучку вдачу. Помічав я, як о третій годині дня вона падала непритомна від державних податків, а о четвертій вже наминала телячу котлету та пила пиво (все сплачено було двома відданими до ломбарду чайними ложками). Одного разу, в день опису їхнього майна, я повернувся додому трохи раніше, о шостій годині, та побачив, що вона лежить (звичайно, з одним із близнят) біля каміна, непритомна, закривши обличчя скуйовдженим волоссям; але ніколи я не бачив її веселішою, ніж у той самий вечір, коли вона, поглинаючи котлети на кухні, розповідала мені про своїх тата і маму та про те, які до них ходили гості.
У цьому будинку та з цією сім'єю проводив я свій вільний час. Снідав я шматком хліба, ціною в пенні, і порцією молока, що коштувала не більше. Ще один маленький шматок хліба та скибку сиру я зберігав собі на окремій полиці в окремому буфеті на вечерю. Ці витрати були чималими при моїх заробітках, що на них я мав існувати цілий тиждень. Від ранка понеділка до вечора суботи я не діставав нізвідки ні поради, ні розради, ні підтримки, ні втіхи, ні заохочення, ні допомоги – нічого і ні від кого.
Я був ще надто недосвідченою дитиною, щоб цілком самостійно дбати про себе. Тому частенько, йдучи вранці до контори Мердстона і Грінбі, я не міг встояти перед черствим пиріжком, виставленим на продаж за півціни в кондитерській крамниці, і на це я витрачав гроші, що мав би зберегти їх на обід. Тоді я лишався без обіду, або в найкращому разі купував собі булку чи шмат пудингу. Пригадую дві пудингові крамниці, до кожної з яких я ходив залежно від стану своїх фінансів. Одна з них була у дворі за церквою Святого Мартина, що тепер зовсім зруйнована. Пудинг у цій крамниці був смородиновий і особливо смачний, але коштував дорого – два пенні, хоч був за розміром не більший, аніж звичайний пудинг за один пенні. Цей дешевший можна було дістати у крамниці на Стренді – десь у тій частині району, що відтоді перебудована. То був великий блідий пудинг, важкий і глевкий, з кількома великими плескатими родзинками. Він щойно діставався з печі ще гарячим саме в час мого обіду, і я частенько обмежувався ним. Коли мені щастило обідати краще, я діставав ковбасу і шмат хліба або тарілку червоної яловичини за чотири пенні, або бутерброд з сиром і склянку пива з ветхої таверни навпроти нашого підприємства; таверна ця мала назву "Лев" або "Лев і ще щось", забув, що саме. Пригадую, одного разу я взяв із дому окраєць хліба і поніс під пахвою, загорнувши в шматок паперу, ніби книжку. Так я пішов до відомого і модного м'ясного ресторану біля Дрері Лейн і замовив собі півпорції біфштекса, щоб з'їсти з тим хлібом. Не знаю, що подумав кельнер про таку маленьку істоту, яка з'явилася зовсім сама; і досі я бачу, як він уп'явся в мене очима й покликав другого кельнера подивитися на мене. Я дав йому ще півпенні на чай і шкодував, що він узяв ці гроші.
Щось із півгодини перерви мали ми на чай. Коли в мене було достатньо грошей, я купував півпінти кави і шматок хліба з маслом. Коли грошей не було, я ходив дивитися на вітрини м'ясних крамниць на Фліт-Стрит, а інколи в таких випадках я йшов аж до Ковент-Гарденського ринку і дивився на ананаси. Я любив блукати навколо театру "Адельф" – це було таємниче місце з такими темними арками. Бачу себе, як ішов я під однією з тих арок увечері до маленької таверни біля річки; на майданчику перед тією таверною танцювали вантажники вугілля; я сів на лаву подивитися на них. Хотів би я знати, що подумали вони про мене.