Жодні слова не спроможні змалювати приховані муки моєї душі, коли я потрапив у таке товариство – я порівнював цю компанію з товариством мого щасливого дитинства, не кажучи вже про Стірфорса, Тредльса та решту школярів; і я відчував, як руйнуються мої мрії вирости вченою та видатною людиною. Важко змалювати ті почуття, коли не залишилося надії, коли соромно за своє становище, коли серце щемить від розпачу, що день за днем поволі я забуду все, чого вчився, про що мріяв, що живило мою уяву й енергію, і ніколи вже більше не згадаю про це. Щойно Мік Вокер відходив від мене, я змішував сльози з водою, що нею полоскав пляшки; я ридав так, що серце моє рвалося від болю.
Годинник у конторі показував пів на першу, і всі почали готуватися до обіду, коли містер Квіньйон постукав у віконце з контори і поманив мене пальцем, наказуючи ввійти. Зайшовши туди, я побачив гладку особу середніх років, вбрану в коричневий сюртук, чорні панталони і до блиску начищені черевики, на голові цієї особи (на дуже великій і дуже блискучій голові) було не більше волосся, ніж на курячому яйці. Він обернув до мене широчезне обличчя. Одяг на ньому був зношений, але комірець сорочки був дуже пишний. Він носив хвацького ціпка з парою пошарпаних китиць на ньому і лорнетку, що висіла на його сюртуку, – згодом я переконався, що то була лише прикраса, бо він майже не дивився крізь неї, та коли й дивився, то нічого не міг побачити.
– Ось, – сказав містер Квіньйон, показуючи на мене, – це він.
– Ось, – сказав незнайомець; мене вразив його голос – він виказував поблажливість і такі ноти, наче він робить щось шляхетне, – мастере Копперфілд. Сподіваюся, що знайшов вас у доброму здоров'ї, сер.
Бог свідок, як погано я почувався; але в той час свого життя я не мав звички скаржитись, а тому відповів, що я почуваюся дуже добре і висловив сподівання, що так само почувається й він.
– Здоров'я моє, – сказав незнайомець, – хвала небові, цілком добре. Я дістав листа від містера Мердстона, в якому він зазначає, що хотів би винайняти кімнату в задній частині мого будинку, що наразі не зайнята, як, коротко кажучи, – сказав незнайомець, посміхаючись у несподіваному приступі відвертості, – як спальню для юного початківця, якого я тепер маю приємність… – і незнайомий помахав рукою, зануривши підборіддя в комірець.
– Це містер Мікоубер, – сказав містер Квіньйон.
– Еге! – підтвердив незнайомець. – Це моє прізвище!
– Містер Мікоубер, – пояснив мені містер Квіньйон, – знайомий містера Мердстона. Він бере замовлення для нас на комісію, коли йому щастить їх дістати. Містер Мердстон писав йому про квартиру для вас, і він прийме вас квартирантом.
– Моя адреса, – повідомив містер Мікоубер, – Віндзорський Вал, Сіті-Роуд. Я… коротко кажучи, – сказав містер Мікоубер, знову посміхаючись в приступі відвертості, – я живу там.
Я вклонився йому.
– Пройнятий враженням, – вів далі містер Мікоубер, – що ваша обізнаність з цією столицею ще не досить обширна і що ви маєте певні труднощі проникнення в таємниці сучасного Вавилона в напрямку до Сіті-Роуд, одним словом, – заявив містер Мікоубер у новому приступі відвертості, – що ви можете загубитись – я буду щасливий завітати сюди цього вечора й ознайомити вас з найближчим шляхом.
Я подякував йому від щирого серця, бо з його боку дуже люб'язно було взяти на себе такий клопіт.
– О котрій годині, – спитав містер Мікоубер, – маю я…
– Приблизно о восьмій, – відповів містер Квіньйон.
– Приблизно о восьмій, – повторив містер Мікоубер. – Бажаю вам усього найкращого, містере Квіньйон. Я вам більше не заважатиму.
По цій мові він надів капелюха і вийшов, тримаючи ціпок під пахвою; щойно вийшовши з контори, він завів веселу пісеньку.
Тоді містер Квіньйон формально найняв мене служити в складі Мердстона і Грінбі за платню, здається, в шість шилінгів на тиждень. Я не зовсім певний, чи то було шість, чи сім шилінгів. Думаю, що спочатку платили мені шість шилінгів, а потім – сім. Він заплатив мені за тиждень уперед (очевидно, з власної кишені), і з цієї суми я видав шість пенсів Картоплині, щоб він відніс мою скриню ввечері до Віндзорського Валу. Скриня була надмірно важка для мене, бо я був тоді зовсім маленький. Ще шість пенсів я сплатив за обід, що складався з м'ясного пирога та кухля води з-під сусіднього крана. Годину, що призначена була для обідньої перерви, я прогуляв по вулицях.
У призначений час увечері містер Мікоубер з'явився знову. Я вимив руки і обличчя, виявляючи цим пошану до його чемності, і ми вирушили до нашого дому (так, мабуть, мав я називати цей будинок від того часу) разом. Містер Мікоубер називав мені вулиці й звертав увагу на вигляд будинків, щоб завтра мені легше було знайти шлях назад.
Прибувши в дім на Віндзорському Валу (подібно до свого хазяїна, він мав вигляд пошарпаний, але так само щосили претендував на респектабельність), він представив мене місіс Мікоубер. То була вже немолода худорлява та немічна леді; вона сиділа у вітальні (перший поверх був зовсім не вмебльований, і віконниці були закриті, щоб сусіди не бачили), тримаючи немовля біля грудей. Немовля було одним з близняток; і мушу тут зазначити, що я навряд чи за весь час свого знайомства з цією родиною бачив місіс Мікоубер без одного з цих близнят. Одне з близнят завжди діставало свою поживу.
Було в них ще двоє дітей: мастер Мікоубер років чотирьох і міс Мікоубер років трьох. Комплект доповнювала темнолиця молода жінка, що мала звичку чмихати і була служницею в сім'ї; і півгодини не минуло, як вона розповіла мені, що була "сиріткою" з сусіднього робітничого будинку Святого Люка. Кімната моя була на горішньому поверсі – окрема, скупо мебльована, вся розмальована під трафарет дивним орнаментом, що у моїй дитячій уяві складався із синіх кексиків.
– Ніколи й не гадала, – сказала місіс Мікоубер, коли піднялася з близнюком, щоб показати мені кімнату, і сіла перевести подих, – до одруження, коли жила з татом і мамою, що будь-коли мені треба буде шукати квартиранта. Але містер Мікоубер зазнає тепер труднощів, тож треба забути власні вподобання.
Я відповів:
– Так, мем!