Хочу квіти кинути на голови дітям, по той бік муру. Дощем квітчастим хочу пестити тіла людей, що живуть по той бік муру.
Віти мої тягнуться вгору, і нові соки вбираю я з темного грунту під муром.
Овочі тої не будуть овочем, поки не спадуть вони з рук моїх на долоні тим, шо живуть по той бік муру.
А тепер про життя, яким жили чоловік і жінка у великім покою нагорі, в тому старому дерев'яному будинку. Випадково пощастило мені про дещо дізнатися. Коли вони оселилися в тому домі, — це було минулої весни, — театр довгий час був закритий.
Дуже вони тоді бідували, і жінка, щоб ощадити трохи грошей, —
мабуть на те, щоб комірне сплатити, — найняла дві маленькі кімнати їхнього помешкання.
Багато різних людей жило в тих темних, маленьких клітках; не знаю, як вони там улаштувались, бо меблів не було ніяких. У Чикаго досі ще є ночліжки, так звані "флопи", де за п'ять або десять центів можна переночувати на підлозі; відвідують їх більше, ніж це можуть собі уявити "пристойні" люди.
Отже зустрівся я з одною маленькою жінкою, — була вона немолода й горбата, але було-б жорстоко не думати про неї, як. про дівчину, — прожила вона кілька тижнів в одній з тих кімнаток; була за прасувачку в невеличкій сусідній пральні, і хтось подарував їй старе складне ліжко. То була сантиментальне створіння з тим скривдженим виразом у очах, що властивий калікам. Здається мені, що вона почувала романтичну приязнь до того Вілсона. Хоч як там, а мені вона багато чого порозказувала.
Коли після вбивства Вілсона виправдано завдяки признанню отого халтурника, я частенько почав навідуватися в ту хату, де він жив. Заходив туди, коли кінчалася праця в редакції; а звільнялися ми о другій годині, бо наша газета була вечірня.
Одного разу я побачив перед хатою горбату дівчину і заговорив до неї. Для мене це була знахідка — справжня жила золота.
В очах її, як я вже сказав, був отой чуйний вираз скривджености. Заговорили ми про Вілсона. Вона жила в одній із тильних кімнат. Це вона мені зразу заявила.
Бували у неї такі дня, коли, підупавши на сили, вона не йшла до пральні працювати, а лежала на ліжку у своїй кімнатці. Опадала її шалена мігрень, яка тривала цілими годинами, і тоді вона втрачала свідомість того, що діється навколо. Гадаю, що недовгий судився їй віік, але це її мало тривожило.
Одного разу, почуваючи себе отакою хворою, сиділа вона вдома і, зацікавившись двома людьми у великій кімнаті, встала і в панчохах підійшла до дверей та зазирнула в уключину. Довелось їй на запорошену підлогу навколюшки стати.
Життя в тій кімнаті цікавило її з самого початку. Часом чоловік був сам і, сидячи коло кухенного стола, писав свої нісенітні вірші у зшитку, якого я потяг і з якого вам цитував; часом з ним була жінка, а иноді, бувши сам, він нічого не писав, а ходив туди й сюди по кімнаті.
Коли в кімнаті були обоє, і чоловік писав, жінка нерухомо сиділа коло вікна в кріслі, схрестивши руки. Написавши кілька або з нею. Коли він говорив, вона відповідала тільки очима, — так оповідала мені горбата дівчина. Важко мені тепер відрізнити, що саме я від неї почув, а що є витвір моєї власної фантазії.
Хоч як там, а мені хочеться розказати вам про дивні взаємини цих двох людей, щоб ви їх собі уяснили. Ніяк не можна сказати, що в них було трохи занепала хатнє господарство. Він намагався творити щось над міру важке (я маю на увазі його поезію), а вона, яко мога, силкувалась стати йому у пригоді.
З наведених віршів Вілсонових ви можете зробити висновок, що в них говорилося про стосунки між людьми, не обов'язково між чоловіком і жінкою, що жили в тій кімнаті, а між людьми взагалі.
Цей хлопець мав якесь напівмістичне уявлення про такі речі і, поки не знайшов отої жінки в Канзасі, марно блукав світом, виглядаючи собі дружини. Знайшовши її, він розвязав проблему що-до себе, — принаймні, він так гадав.
Він був тої думки, що, залишаючись самотна, людина не може думати й переживати, але люди, не розуміючи цього, тільки зайвого клопоту завдають собі, споруджуючи мури. Всюди розбрат. Все . переплутано. Хтось мусить дати вірний тон, і тоді решта до нього пристане, і залунає справжня пісня життя. Це я кажу не від себе, а лише хочу віддати вражіння, яке склалося в мене, коли я прочитав вірші Вілсона, особисто з ним познайомився й простежив його вплив на инші особи.
Він непохитно вірив, що ніхто в світі, самотним залишившись, не може щось відчувати або думати. Коли людина думає розумом, не приймаючи на увагу тіло, то все переплутується. Справжнє, свідоме життя будує себе, як піраміду. Спочатку думки й почування людини мусять пройнятися тілом і духом иншої, укоханої, істоти, а тоді, якимсь містичним способом, увійдуть туди тіла й душі всіх сущих на світі людей, увійдуть потужним вихорем. — Так він, приблизно, це собі уявляв.
Може вам, що читаєте Вілсонову історію, все це здається надто заплутаним? Ні, я гадаю, що ви мислите ясніше, ніж я, і те, що мені так важко зрозуміти, вам, мабуть, уявляється дуже простим.
Як не як, а щоб викласти перед вами все, що пощастило мені зібрати, я мушу пірнати в море чужих мотивів та імпульсів, які не цілком мені зрозумілі.
Горбата дівчина думала (а може це моя фантазія прикрашує слова її?)... зрештою, для нас це не важить. Головне те, що думав Едґар Вілсон.
Він думав, що мусить у поезії сказати те, чого ніяк не висловиш, поки не знайдеш жінки, що. якось особливо й цілковито ввійде в твою плоть, і тоді від шлюбу того народиться краса для всього світу. Отож, він мусів знайти . жінку, обдаровану такою силою, і ця сила, скільки я розумію, мала бути незаплямована себелюбством. Глибокий егоїст, як бачите. І він гадав, що знайшов те, що йому треба, у жінці канзаського аптекаря.
Знайшовши її, він улаштував так, — не знаю, в чім тут справа, — що вона була з ним дуже й дуже щаслива. Все це дивне й нез'ясоване.
Говорити про нього та вплив його на инших людей, це те саме, що ходити по шнурку, між двома хмарочосами, простягнутому понад людяною вулицею. Крик знизу, сміх, гудок автомобілю — і летиш у порожнечу. Смішним тільки станеш.
Він, здається, хотів у поему втілити свою і жінчину душу. Ви пригадуєте, як в одному style='mso-bidi-font-style:italic'>з наведених віршів він казав, що хоче всю людність міста згустити, здавити в одну істоту, щоб потім її кохати.