Признатися, я таки боялася цього. Я боялась того дня, коли мені вже не треба буде вранці йти з хати. Я боялася Миколиного погляду.
Застала я його, як звичайно, схиленого над газетою. Я мала добрий намір, на злість ворогам і злій долі, бадьоро зайти до хати і такими ж бадьорими словами розповісти Миколі про те, що сталося. Але враз — ні з того ні з цього — з риданням повалилась чоловікові на груди.
— Що сталося, моя люба? — підвівся він із-за столу, але вдруге вже не питав. Він без слів зрозумів, що я втратила працю.
— Не плач, — обняв він мене і підвів до столу, під світло настільної лампи. — Ось, дивись, — повітря насичене війною, — вдарив він долонею по газеті.
Я пошукала очима його очей:
— Що нам може дати війна, Миколко? Як виграють німці… то досить згадати 1918 рік. Кажуть, що навіть наш український чорнозем вивозили до Німеччини. А як виграє ця "наша" Польща, то нам теж порятунку не буде.
— А третьої можливості ти не бачиш? — запитав Микола, і мені соромно стало від цього запитання.
Ратуша вибивала годину за годиною, а ми не спали, лежали, пригорнувшись одне до одного, і, може, вперше були не як чоловік і жінка, а як два товариші, яким треба було з'єднати свої думки і відчуття в такий час.
Звільнили мене десь у половині липня, а першого вересня Польща була в стані війни. На щастя, війна тривала недовго — всього двадцять один день. А там… визволення і возз'єднання Західної України з Радянською Україною.
О незабутні вересневі дні тридцять дев'ятого року, коли ми, трудовий народ, взяли владу в свої руки!
Перший мітинг на площі перед оперним театром. Зустріч з київськими письменниками, яких ми досі знали тільки з прізвищ… Перший у великому залі оперного театру концерт червоноармійського ансамблю. Пригадую, як сьогодні, на сцені заспівали: "В неволі, як пташка, була ти, Вкраїно, вітчизно моя", — а зал замість оплесків відповів виконавцям нестримним риданням. Перші школи з рідною мовою навчання у Львові. Ні, ніколи я не забуду тих днів!
* * *
Дізнавшись, що вже курсують поїзди, я зараз-таки поїхала на село, до мами.
Досі, коли ми зустрічалися з мамою, вона, сердешна, плакала над моєю долею, а я над її злиднями. Тепер мені теж хотілося поплакати разом з матусею, але від великої радості.
Так воно і сталося. Та чи й могло бути інакше?
Мати на мене ніби й свариться, що я розкисла, а сама все нишком сльози витирає.
— Та чого ви, мамо?
— Плачу я, дитино, з жалю, чого мої хлопці так рано в сиру землю лягли… Як була безпросвітна нужда, то я, грішна, іноді думала собі, що воно й краще, не будуть мучитись діти. А тепер, коли бачу людських дітей, яке то все раде й щасливе, то такий гіркий жаль підступає до серця… Ну годі! Буде, доню! Добре, що ти приїхала, бо ми тут, у селі, вже радилися: чи телеграму до тебе послати, чи що.
Виявляється, що наша громада, навіть не питаючись моєї згоди, призначила мене вчителькою в нашому селі. Така самоволя односельчан хоч і здивувала мене, та була мені дорога. Це ж свідчило про те, якою своєю вони вважали мене, коли почували себе вправі розпоряджатися мною.
А тут ще мого рідного дядька головою сільради обрали.
— Е, ні, моя пані, — сказав він мені, — не буде так, як ти собі гадаєш! Коли кожний вчений (вуйко мав на думці інтелігенцію) тікатиме з села до міста, то вийде так, що село як стояло позаду, так і надалі пастиме задніх. Чоловік твій не втече, зачекає тебе, а наша справа така, що чекати не може.
А тут ще мама. Вона хоч і не хоче втручатися туди, де йдеться про подружнє життя її дочки, але по очах бачу, бачу і відчуваю, що їй дуже-дуже хочеться, щоб її дочка хоч трохи побула вчителькою в рідному селі.
Я вирішила залишитися на якийсь час у селі. Я вважала, що цим хоч трохи сплачу свій борг не тільки перед односельчанами, але й перед моєю золотою мамусею. Хай хоч цим винагороджу її за все те, що вона вистраждала через свою вчену доню!
Миколі я послала листа (телеграм тоді ще не приймали), в якому докладно описала всі причини, що затримують мене в селі.
До Львова виїхала я десь аж у половині січня. Поїзд через снігові замети спізнився так, що я приїхала в місто, замість шостої вечора, о першій ночі. Незважаючи на пізню пору, вулиці були ще досить людні.
Соромно признатись, але мені чогось дуже хотілося, щоб моя домівка зустріла мене освітленими вікнами, щоб там було ясно, тепло, щоб Микола вийшов мені назустріч. Ну, звичайно, це були тільки мрії. О першій ночі цього не могло бути.
Я повернула на Руську — і уявіть собі мою дитячу радість: вікна моєї квартири були освітлені так, як я цього хотіла. Я вбігла на сходи, подзвонила до нашого мешкання — і мені назустріч підвівся з-за столу живий мій Микола.
Він заяснів, закліпав швидко очима і винувато, по-хлоп'ячому, усміхнувся і простяг мені обидві руки назустріч. Але я з першого погляду побачила, що він змінився.
Він змарнів і від того наче витягнувся весь. Щоки запали, і це робило його не то старим, не то чужим в моїх очах.
— Що з тобою? — спитала я тривожно, відчувши в собі докір совісті, що залишила його самого. — Чи ти не хворів часом, Миколко? Чи ти?.. — але питання я не наважилася докінчити. Як же ж могла я спитати його, чи це він, бува, не з туги за мною? Та цього посоромилась я скоріше, ніж встигла усвідомити. На столі перед ним лежали книги, і я почала потроху розуміти ситуацію. Решту пояснив мені сам Микола:
— Розумієш, ми не тільки неуки в ідеологічних справах, але, ще гірше, каліки. Я не кажу тільки про себе… Коли дивиться на більшість наших галичан-інтелігентів… Без усякого сумніву, вони раді, і то щиро раді, що позбулися гніту польської шляхти… Але деякі з них не усвідомлюють, що треба боротись і проти замаскованих підпанків — націоналістичних мракобісів, які щохвилини ладні продати народ. Багато наших людей ще не спроможні мислити і відчувати по-державному. А хоч би і я. За Польщі мені здавалося, що я вже щось розумію у марксистській науці, а тепер виявляється, що мені самому треба багато вчитися. І, розумієш, мені треба наздоганяти втрачене, доводиться часто виступати на різних зборах. І тому, може, я трохи… став стрункішим в талії, але це дрібниця. Я почуваю себе здоровим і задоволеним.