Але яку винагороду він мав за це? Раніше я, бувало, ділився з ним найменшими подробицями своїх амурних подвигів. А тепер він був позбавлений цього незаперечного привілею товариша по кімнаті. Більше того, я навіть не признавався, що ми з Дженні — коханці. Просто казав, коли мені потрібна кімната — і по всьому. А там хай думає, що хоче.
— Слухай, Берретте, ви з нею займаєтеся отим самим чи ні? — допитувався він.
— Реймонде, прошу тебе, як друга: не чіпляйся до мене.
— На бога, Берретте, щодня по обіді ви замикаєтесь до ночі, в п'ятницю й суботу замикаєтесь на цілу ніч — чим же ви займаєтесь, якщо не отим самим?
— Коли тобі все ясно, нащо питати, Рей?
— Бо це шкідливо для здоров'я.
— Що саме?
— Вся ця ситуація, Ол. Сам подумай, такого ж іще ніколи не було: ти крутиш шури-мури, а старому Реєві — ні слова, ні півслова. Це ж не по-товариському, сам подумай! В цьому є щось непристойне! На бога, Ол, які такі штучки вона вміє, що ти навіть говорити про них боїшся?
— Розумієш, Рей, коли люди по-справжньому кохають одне одного...
— Кохають?!
— Будь ласка, не вимовляй це слово як лайку.
— Невже тобі надало закохатися? В твоєму віці? Господи, господи, мені страшно за тебе, старий.
— Чому?
— Сам подумай, чим ти важиш! Свободою! Незалежністю! Життям!
Сердешний Рей. Він щиро вболівав за мене.
— Що, старий, боїшся втратити товариша по кімнаті?
— Поки що в мене їх стало на одного більше — вона ж бо тут днює й ночує.
Я вдягався, збираючись на концерт, тож діалог цей мав от-от урватися.
— Не переймайся, Реймонде. Ми з тобою ще наймемо квартиру в Нью-Йорку. Щоб кожного вечора — нові дівчата. Все, що задумали, зробимо!
— Як же тут не перейматися, Берретте. Ця дівчина заарканила тебе.
— Ну, так уже й заарканила,— відказав я, поправляючи краватку й прямуючи до дверей.— Такого, як я, заарканити не просто.
Стреттон, однак, не вгавав.
— А все ж таки, Оллі...
— Що?
— Ви оте саме робите, га?
— О господи, Стреттоне!
На цей концерт у Данстер-хаусі я йшов сам, без Дженні. Я йшов слухати її гру — соло на клавесині в П'ятому Бранденбурзькому концерті Баха. Звичайно, доти я вже не раз слухав, як вона грає, але не в публічних виступах і не в складі ансамблю.
Боже, як я пишався нею! Як на мене, вона не зробила жодної помилки.
— Ти грала просто геніально,— сказав я їй після концерту.
— Це показує, як ти знаєшся на музиці, Шпаргалето.
— Мені моїх знань вистачає.
Ми вийшли з Данстер-хауса. Був ранній квітневий вечір, один із тих вечорів, коли починаєш вірити, що весна таки прийде колись і в Кембрідж. Поряд ішли її колеги (серед них і Мартін Девідсон, який на кожному кроці кидав мені під ноги невидимі бомби), тож я не міг розпочати дискусію з приводу нотної грамоти.
Перейшовши Меморієл-драйв, ми пішли понад річкою.
— Будь ласка, не перебільшуй, Берретте. Я граю непогано. Але не геніально. Навіть не на рівні гарвардської збірної. Непогано — й край. Домовились?
Як ти будеш сперечатися з людиною, що не хоче визнавати власних заслуг?
— Гаразд, домовились. Ти граєш непогано. Я тільки хочу побажати тобі: не захоплюйся теорією, не кидай грати.
— А я й не збираюся кидати. Якщо вже я домовилася про уроки з Надею Буланже...
Про що це вона? З того, як Дженні раптом урвала фразу, я зрозумів, що вона прохопилася.
— З ким, з ким? — перепитав я.
— З Надею Буланже. Це відома вчителька музики. В Парижі.
Останні два слова Дженні проказала скоромовкою.
— В Па-ри-жі? — по складах повторив я.
— Вона набирає дуже мало учнів з Америки. Мені пощастило. Мені вже й стипендію призначено — і досить пристойну.
— Дженніфер, ти їдеш до Парижа?
— Я ще жодного разу не була в Європі. А тут — Париж. Уявляєш собі?
Я схопив її за плечі — не знаю, може, надто грубо.
— Коли в тебе виникла ця ідея? Кажи!
Вперше за весь час Дженні не спромоглась подивитися мені просто в очі.
— Не будь дурником, Оллі,— сказала вона.— Це ж однаково має статися.
— Що — має статися?
— Ми закінчимо університет, і наші шляхи розійдуться. Вони у нас різні. Ти станеш юристом...
— Хвилинку, хвилинку. Що ти верзеш?
Вона подивилася нарешті мені в очі. І погляд її був сумний.
— Оллі, ти належиш до династії мільйонерів, а я — соціальний нуль.
Я все ще тримав її за плечі.
— Але до чого тут "різні шляхи"? Хіба ми не належимо одне одному? Хіба ми не щасливі?
— Не будь дурником, Оллі,— повторила вона.— Гарвард — це немов торба Діда Мороза, в яку можна запхати будь-яку іграшку. Та коли Різдво закінчується, тебе з тієї торби витрушують... — Вона повагалася.— І кажуть: геть на місце, туди, звідки прийшла!
— Цебто ти збираєшся пекти коржики в Кренстоні?
Я молов уже казна-що.
— Тістечка,— сказала вона.— І не треба сміятися з мого батька.
— Я не сміятимусь, тільки не кидай мене, Дженні. Будь ласка.
— А як же стипендія? Як Париж — мрія мого розтриклятого життя?
— А як наше майбутнє, наше одруження?
Це я, я вимовив ці слова — хоча не зразу усвідомив, що вони належать мені.
— Хтось згадав про одруження?
— Я згадав. І ладен усе повторити.
— Ти хочеш одружитися зі мною?
— Так.
Вона закинула голову і, не всміхаючись, запитала:
— Чому?
Дивлячись їй просто в очі, я відповів:
— Тому.
— О,— сказала вона,— це дуже поважна причина.
Потім вона взяла мене за руку (так, за руку, а не за рукав), і ми пішли далі понад річкою. Мовчки. Бо, зрештою, все, що треба було сказати, було сказано.
7
Від мосту на тій річці до Іпсвіча, у штаті Массачусетс, їхати хвилин сорок — звісно, якщо погода гарна й ви не вперше за кермом. Я особисто одного разу подолав цю відстань за двадцять дев'ять хвилин. Один поважний бостонський банкір твердить, ніби долав її ще швидше, та коли мова заходить про рекордний час автопробігу Міст — резиденція Берреттів (тобто про те, хто й скільки секунд зрізав із тридцяти хвилин), вигадку вже важко відокремити від дійсності. Я, наприклад, вважаю, що з двадцяти дев'яти хвилин вийти просто неможливо. Якщо, звісно, не їхати на червоне світло.
— Ти женеш, мов божевільний,— сказала Дженні.
— Так це ж Бостон,— відповів я.— Тут усі женуть, мов божевільні.
Ми саме стояли під червоним світлом на автостраді номер один.
— Ти заженеш нас обох у домовину, перше ніж твої батьки нас повісять.