Тим часом польський уряд, намагаючись виграти час і відволікти увагу українських провідників від основного питання — відокремлення України від Польщі — робить спробу перекупити козацьку старшину, задобрити її обіцянками. Взимку 1649 р. до табору Хмельницького в Білу Церкву було послано велике посольство на чолі з великим українським паном і державним діячем Польської держави воєводою Адамом Киселем. Ця депутація з’являється в козацькому таборі, привозить багаті дарунки — булаву, обсипану коштовним камінням, інші регалії гетьманської влади, тонкі сукна для одягу тощо. Адам Кисіль, один із найкращих ораторів сейму, за всіма законами ораторського мистецтва виголосив примиренську промову та високу осанну козакам, щоб задобрити їхнє честолюбство. Але полковник Філон Джалалій, один із найвидатніших козацьких ватажків, грубо обірвав промовця: "Нащо ви привезли нам оці цяцьки?" Переговори зірвалися. Хмельницький і його прибічники не вірили вже обіцянкам польського уряду. Занадто часто ці обіцянки не виконували. На прохання Адама Киселя не вдаватися "до черні", не піднімати на боротьбу селянство Хмельницький не піддавався. "За Віслу зажену ляхів!" — вперто відповідав гетьман. Хмельницький часто примовляв: "Шкода говорити!" — це була його улюблена приповідка. І справді, той час, коли польському урядові можна було домовитись із українською шляхтою, остаточно минув.
Хмельницький зрозумів, що й Польща ніколи добровільно не відмовиться від України і що Україні ще доведеться витримати чималі "посполиті рушення" і тривалі війни з польською державою. Через те він ще в травні 1648 р. в часи так званого міжкоролів’я, оглядається навколо себе, навколо України, розмірковує, від якої держави Україна могла б дістати допомогу для подальшої боротьби за свою незалежність. Він звертає увагу на Крим, на Туреччину, на Московське царство.
Із Кримом в України уже був союз, але ненадійний: кримські татари постійно грабували українців, повертаючись із походів, до яких їх залучав за плату український гетьман. Населення було невдоволене цим до краю. Туреччина так само дивилась на Україну як на об’єкт пограбування. Татари фактично діяли з мовчазної згоди й за підтримки свого сюзерена — Османської імперії. Незрозумілою була позиція Московської держави. Але ясно було, що це слов’яномовна, православна країна, в попередні часи витерпіла агресію польського війська. Богдан Хмельницький небезпідставно вважав, що вона є природним спільником повсталої України. Тому ще в червні 1648 року через російського купця Климова, якого схопили козаки поблизу гетьманового табору, він звертається з листом до московського царя Олексія Михайловича, повідомляючи, що повстало запорозьке козацтво й уся Україна, що він сподівається на підтримку в цій боротьбі. "Зичимо собі самодержця господаря такого в своїй землі, як Ваша царська вельможність",— писав цареві гетьман. Утім ця фраза, яку сучасні історики здебільшого трактували як прохання до царя прийти в Україну і стати в ній самодержцем, має ще й інакший смисл: Хмельницький говорив, що українці бажають мати в себе такого володаря самодержавного, який подібний до московського царя. Але ним міг бути будь–хто: чи сам гетьман, чи хтось інший, схожий на "царську вельможність".
У 1649 р., коли патріарх Паїсій відбув до Москви, Хмельницький посилає з ним посольство на чолі з полковником Силуяном Мужиловським. Та Москва поки що мовчала. Московія нещодавно закінчила тривалі війни з Польщею, які виснажили її. Звичайно ж, вона тепер не хотіла порушувати мирні угоди, не хотіла вступати в нову війну. Це ставило Хмельницького в непевне становище у пошуках союзників. Він намагається прозондувати ґрунт у Молдавії, Трансільванії, Туреччині. Уряди багатьох держав з обережністю ставились ще до України.
Треба зазначити, що час "міжкоролів’я" намагалась використати й Польща для зміцнення своїх позицій щодо України та для обрання нового короля. Сучасники свідчать, що це обрання відбулося при активному тиску козацької делегації на чолі з полковником Федором Вешняком, яка перебувала тривалий час у Варшаві. Хмельницький розумів, що тепер польський уряд мав або примиритися з відходом України, або готувати нове посполите рушення, щоб повернути назад українські землі. Так воно й сталося.
Навесні — влітку 1649 року новий польський король, Ян Казимир збирає посполите рушення й прямує на Волинь. У цей час на Волині боровся із повстанськими селянсько–козацькими загонами великий сполонізований магнат Ярема Вишневецький. Він тривалий час тримав оборону під містом Збаражем. Цей пан із надзвичайною жорстокістю придушував повстання селян на Лівобережжі і на Волині, кидав у колодязі жінок і немовлят, спалював у церквах жителів сіл і містечок, виколював очі лірникам і бандуристам за те, що вони розносили заклики й відозви Хмельницького по Україні. Цей магнат у часи обрання польського короля претендував на польську корону, бо його давній український рід був пов’язаний з чернігівською династичною лінією великих князів литовських — Корибутів. Через те до свого прізвища — Вишневецький дописував ще одне: Корибут. Але цей честолюбний і жорстокий велеможець був для пихатих польських панів "руською кісткою", хоч і обросла вона "польським м’ясом". До нього ставились презирливо, як до людини низького походження, як і до тих русько–українських панів, які хоч вірно служили новій польській вітчизні, хоч і ставали фанатичними католиками, але не були поляками, були українцями–русинами по крові. Тож і вся жорстокість "лютого Яреми" і його таланти не допомогли: польські пани обрали королем брата Владислава IV — Яна ІІ Казимира.
Під Збаражем Вишневецький був оточений повстанськими загонами і козаками. Новий король з армією рушив до Зборова, неподалік від Збаража, і не пішов на допомогу Вишневецькому. Хмельницький перекидає частину своїх військ від Збаража до Зборова, сюди приходять нові загони козаків і селян, приходять і давні союзники — кримські татари, яких очолює на цей раз сам хан Іслам–Гірей III. Хан був невдоволений тим, що Польща давно вже не сплачувала "упоминок" — данини. У Кримському ханстві був голод, і кримці сподівались участю в цій боротьбі поліпшити свої справи.