Ці перемоги принесли козацтву України велику славу. До польського уряду звертаються правителі торгових італійських республік та інших держав, що зазнають тиску з боку Турецької імперії, просячи козацької допомоги.
Та найбільше козацька слава зростає в самій Україні. Український народ розгинає спину, розправляє плечі, починає усвідомлювати свою могуть і силу, здатну подолати і зовнішніх, і внутрішніх ворогів.
У цей час українці в деяких місцевостях самочинно виганяють польських чиновників, обирають на радах своїх керівників. Польські сучасники скаржилися, що по всій Україні зникає польська адміністрація, обираються українські урядовці за козацьким звичаєм — на радах.
Як же на це дивився польський уряд? Справа в тому, що і польський уряд, і польське панство були налякані піднесенням національно–визвольної боротьби українського народу. Звичайно, вони намагалися знищити і козацтво, і все українство.
Але польська держава в цей час потребувала військової допомоги від козаків у її боротьбі — передусім із Московським царством. Польські королі від епохи "смутних" часів мріяли оволодіти московським престолом. Пригадаймо, що в період московсько–польських воєн початку XVII ст. московські бояри коронували королевича Владислава, сина тодішнього польського короля Сигізмунда III, на московське царство. Польські володарі мріяли підпорядкувати собі Московську державу. У 1618 р. відбувається похід польського війська на Москву, а разом з ним бере участь у поході й запорозьке козацтво, бо юридично воно було підпорядковане польському командуванню. Цей похід не приніс нічого Польській державі, крім її ослаблення.
Водночас Польща мусила захищати себе від зазіхань Туреччини, яка поширювала агресію в Європі. Уже майже всі країни південної і південно–східної Європи були залежними від турецького уряду, що прагнув світового панування.
У 1620 р. надійшла черга Польщі. Туреччина розпочала відкриту агресію проти неї. Польські війська зазнали від турків нищівного розгрому на Цецорських полях у Молдавії. Польща постала перед проблемою: продовжувати боротьбу з Османською імперією чи визнати свою залежність від неї. Але щоб дати належну відсіч домаганням турків, потрібно було зібрати в кулак усі військові сили. Отже, їй було вкрай потрібне козацьке військо. Це було могутнє і непереможне військо, яке уміло громити кримських татар і турків, яким захоплювався світ.
У цей час Запорозька Січ стає відвертим провідником українського національного відродження. В Україні на початку XVII ст. як протест проти полонізації активніше зростають братства, засновуються братські школи, де виховуються свої науковці, письменники, богослови, вчителі. Виникає новий напрямок в українській літературі полемічна література, яка відстоює незалежність і самобутність свого народу і його культури.
У 1615 р. у Києві виникло відоме Київське братство, котре згодом стає центром національно–культурної діяльності видатних українських просвітителів. На землі, яку подарувала братству багата київська шляхтянка Єлизавета (Галшка) Гулевич–Лозка, будується козацький Богоявленський монастир, засновується братська школа, друкарня.
Після повернення зі своїх переможних морських походів Сагайдачний вступає до цього братства разом зі своїм козацьким військом. Це стало поворотним епізодом в історії розвитку всього українського визвольного руху. Київське братство стає в ньому провідною організацією. Гетьман Сагайдачний докладає зусиль і для того, щоб відродити в Києві православну митрополію, повержену Берестейською унією.
Треба нагадати, що в епоху середньовічних визвольних воєн у більшості європейських країн релігія ставала ідеологічним підложжям національного визволення. Для українців православна християнська віра, яку тіснив католицизм, також перетворилась у могутню ідейну силу, вона ставала знаменом визвольної боротьби.
За чверть століття після Берестейської церковної унії в Україні багато православних церков було зачинено або перетворено в уніатські храми. Таке ж становище склалось і в Києві. Тут усі православні церкви, навіть Софійський собор, були передані до рук уніатських священиків. Православним центром лишалася тільки Печерська лавра. Крім того, від часу запровадження Берестейської унії чимало вищих православних ієрархів померло, а на їхні місця були наставлені представники уніатства. Таким чином українське православ’я опинилось під загрозою зникнення. Наступ же на православну церкву в цій ситуації був рівнозначний наступу на українську культуру і націю. Ось чому діяльність Сагайдачного з відновлення вищої ієрархії православної церкви в Україні мала величезний патріотичний резонанс.
У 1620 р. гетьман таємно запрошує до Києва Єрусалимського патріарха Феофана, що добирався до Москви, він таємно висвятив на київського православного митрополита відомого письменника і богослова Іова Борецького, а також шістьох єпископів на вільні єпархії. Причому, в цій акції участь взяли софійський митрополит Неофіт з Болгарії та єпископ страгонський Авраам, які на той час перебували в Києві. Це була величезна подія в об’єднанні визвольних сил українців. У такий спосіб гетьман Сагайдачний з’єднав три напрямки українського визвольного руху: козацтво і його збройну силу, культурно–освітній рух і рух церковний. Це й створило передумови визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст.
Як же поставився до цієї відважної історичної акції польський уряд і, зокрема, "король–єзуїт" Сигізмунд III?
Польська держава змушена була проковтнути цю гірку для неї пігулку: вона в цей момент, після Цецорської битви, опинилась віч–на–віч із агресивною Османською імперією. Тому король змушений був не сваритись із козаками, а навпаки, просити їхнього гетьмана приєднатися до польської армії. Сагайдачний виносить це питання на обговорення козацької ради. І треба віддати належне мудрості й політичній зрілості козацтва: козаки розуміли, що турецька неволя є більшою небезпекою для українців, подолати її можна спільно і зробити це треба насамперед. Вони вирішили допомогти польській армії в боротьбі проти турецької агресії. Так готувалася відома Хотинська битва.