Попереднє тоталітарне суспільство зумовило й головні ознаки нашого сучасного суспільства з його денаціоналізацією політичної влади, фактичною несуверенністю і несамостійністю, компрадорською (запроданською) правлячою елітою. Суверенітет і незалежність України не врятували її від імперської залежності. Фактично унезалежнення відбулося в основному у формі перерозподілу влади між центром і республіками. А при владі міцно трималися сили, що генетично походили з імперського соціал–інтернаціонального минулого і лише так чи інакше пристосувалися до ролі представників і захисників національних і державних інтересів.
Справді, колишня комуністична номенклатура найбільше виграла від розпаду СРСР, захопивши найбільші матеріальні багатства, а тому має найбільше підстав приватизувати патріотизм. Тим більше, що її влада повністю стала незалежною від влади народу, який її не цікавить, а тому і відсутня національно–державницька програма, яка б давала їй право керувати національними інтересами свого народу. Через те і українське суспільство стало перебувати у стані невизначеності стратегії і пріоритетів у соціально–економічному і державницькому розвитку. Все це призводило до стихійності суспільних реформ, аморфності політичного життя.
Нову українську владу цікавили тільки проблема самозбереження. Розмови про реформи зводилися лише до декларації, оскільки не було жодної достатньо розробленої програми реформ — ні в галузі економіки, ні в галузі політичних перетворень. Демократія стала зводитися також до фікції, демократичні права почали існувати лише віртуально, вони тільки стверджували право мати свою думку, часом навіть висловлювати її, але робити мусиш те, що скажуть, правильніше, накажуть зверху.
Українське суспільство така еліта не може згуртувати. Тому воно не готове до самоорганізації на ґрунті загальнонаціональних інтересів. Це наслідок, з одного боку, політичної слабкості і несамостійності інтелектуальних прошарків нашої інтелігенції, а з іншого — кримінально–мафіозної сутності національного підприємництва. Тому наше суспільство погано структуроване, аморфне, не може цілеспрямовано впливати на владу, через те не може виникнути і повноцінної багатопартійної системи.
Така "декоративна українська демократія" зручна для партії влади і мало корисна для мас. Пасивність, інертність внутрішнього становища України стали причиною славнозвісної стабільності, яка давала можливість владі розбудовувати державу "під себе". Партія влади, контролюючи засоби масової інформації, користувалася демагогічними оцінками і патріотичними гаслами, експлуатувала довіру людей і діяла монопольно та безконтрольно у своїх власних інтересах.
Українська еліта, отже, не позбулася суспільного менталітету колоніальної провінції, значною мірою зберігала і навіть примножувала, за твердженнями сучасних аналітиків, свою підколоніальну залежність в умовах податково–хабарницького здирства держави, відмовлялася від власної корінної культурно–мовної традиції і тим сприяла на думку Івана Дзюби, що "дев’ятий вал російськомовної "масової культури" заливає руїни культурної інфраструктури України". Це призводило до поглиблення зросійщення українського суспільства, яке в епоху своєї останньої незалежності постало на межі остаточної втрати національної культури.
Отже, українська держава використовувалася в основному для захисту привілейованих кланів і посткомуністичної влади, яка стала поза суспільством і над ним і яка через відсутність національного патріотизму фактично працювала проти національних інтересів України.
Створення і реорганізація органів влади незалежної Української держави
Декларація про суверенітет, Акт про незалежність України і референдум 1 грудня визначили мирний перехід УРСР до незалежності. Але проголошення суверенної держави висунуло потребу у створенні нових органів влади або реорганізації старих, що відповідали б статусу незалежної держави.
1) Передусім Верховна Рада УРСР 17 вересня 1991 р. внесла до Конституції певні зміни, які мали здійснити суверенітет нашої держави: це — зміна назви: "Українська Радянська Соціалістична Республіка" тепер дістала назву "Україна" — тобто, відроджувалась історична назва нашої Батьківщини.
2) Правовий статус населення регулювався законом від 8 жовтня 1991 р. "Про громадянство України", який надавав право громадянина кожній людині, що жила в Україні, незалежно від походження та національної належності.
3) Суверенітет України відкривав шлях до незалежності. Але Україна як така не мала багатьох відповідних державних інституцій. Передусім потрібно було створити Національний банк, запровадити власну грошову одиницю, відкрити зовнішньополітичні відомства, консульства, експортно–імпортні організації тощо.
4) Україна не мала своїх збройних сил. Розташоване на її території військове угруповання в 700 тис. осіб підпорядковувалося колишньому СРСР; наявність його в Україні суперечила нейтральному і позаблоковому статусу України, який проголосила Верховна Рада. Через те 24 серпня 1991 р. було створене Міністерство оборони України. Але частини стратегічних сил колишнього Радянського Союзу підпорядковувалися не Міністерству оборони України, на чолі якого став генерал–майор авіації Костянтин Морозов, а керівництву збройних сил Співдружності Незалежних Держав, яка була створена в грудні 1991 року. Це призвело до загострення ситуації у військах, і президент Кравчук 5 квітня 1992 р. підпорядкував усі війська, що перебували в Україні, Міністерству оборони України. Військовослужбовці за бажанням присягали на вірність Україні. У той же час 3 жовтня 1993 р. Верховна Рада оголосила, що українські Збройні сили захищають національні інтереси своєї держави, відмовляються від застосування зброї для розв’язання політичних проблем на терені України.
5) Водночас створювалася власна правоохоронна організація — Служба безпеки України (СБУ). Вона створювалася не як каральна структура, а для захисту суверенітету, конституційного влаштування, територіальної цілісності та збереження науково–технічного та оборонного потенціалу України. Велика роль відводилась їй у боротьбі з організованою злочинністю.