Центр вдавався до силових методів, аби відновити стару радянську систему управління в усіх республіках, які одна за одною оголошували про свої суверенітети. 1991 року у Вільнюсі, Ризі, Тбілісі, Баку відбулися збройні зіткнення учасників демократичних мітингів із радянськими військами. Україна також стояла на шляху до незалежності і над нею вже збиралися хмари. Згодом газета "Правда" від 11 березня 1993 р. повідомила, що у вересні 1990 р. Горбачов і німецький канцлер Коль таємно уклали угоду про розподіл у Європі сфер впливу на випадок розпаду Югославії та Чехословаччини. У цьому випадку СРСР був готовий віддати українське Закарпаття Угорщині. Тим самим виникла загроза нового розподілу України, як те колись робили Гітлер і Сталін.
Україна ж вирувала. З кінця 1990–го і на початку 1991 р. активізувалися масові демонстрації і страйки робітників — зокрема шахтарів Донбасу. Вони вимагали відставки уряду, виведення парткомів із підприємств, деполітизації правозахисних органів та ін. 17 березня центром був проведений всесоюзний референдум, яким Москва хотіла обґрунтувати необхідність збереження Союзу. Але маси вирували в усіх радянських республіках. Під тиском народу в Україні Верховна Рада заявила, що укладання нового Союзного договору є передчасним (17 жовтня 1990 р.). Але українська влада виявила нерішучість, небажання здійснити кардинальні перетворення. Президент СРСР Горбачов стояв на позиціях збереження Союзу, нехай навіть ослабленого, збереження соціалістичних орієнтирів (щоправда, потрібно було суттєво їх підправити). Було ясно, що верхи в Україні оглядаються на центр і очікують втручання військ. З цією метою і справді створювались загони міліції особливого призначення для "наведення порядку".
Весна 1991 р. принесла нову хвилю шахтарських страйків. Вони вимагали надання Декларації про суверенітет статусу конституційного закону, забезпечення реальної незалежності республіки, відставки уряду тощо.
16 квітня в Києві був утворений страйковий комітет. Одночасно виникала Всеукраїнська організація трудящих, її вимоги були політичними: вихід зі складу СРСР; розпуск КПРС — КПУ; припинення відрахування до бюджету СРСР; розпуск Верховної Ради УРСР і проведення нових парламентських виборів.
Центр у Москві не поступався — в новому договорі він навіть скасував формальне право союзних республік на вихід із СРСР; так само залишався централізм у госпрозрахунках із республіками, а Верховна Рада Союзу діставала право встановлювати принципи діяльності усіх республік і місцевих органів влади, а також проголошувати воєнний стан, запроваджувати особливі форми управління. На IV з’їзді народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) центр не захотів визнати декларацій про державний суверенітет союзних республік.
23 квітня 1991 р. в місті Новоогарьовому, під Москвою, було прийнято заяву про новий проект союзного договору. Від України її мав підписати прем’єр–міністр Вітольд Фокін. Але Верховна Рада України вирішила відкласти його підписання (27 червня 1991 р.). Український уряд під тиском масових демонстрацій відмовився брати участь у підписанні договору, призначеного на 20 серпня. Назрівав конфлікт між Україною і центром.
19–21 серпня вище партійне і державне керівництво в Москві на чолі з віце–президентом Г. Янаєвим, за відсутності Горбачова (перебував у Криму на відпочинку), робить спробу відновити тоталітарний режим в СРСР. 19 серпня був створений ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану), який спирався на консервативні партійні кола Комуністичної партії Радянського Союзу, війська і правоохоронні органи.
Ця хунта планувала передусім нейтралізувати Україну, розгромити демократію в Росії, а потім ввести війська в Київ, Львів, Харків, Донецьк. Уповноважений ГКЧП, що з’явився в Києві, генерал Варенніков, пред’явив голові Верховної Ради Леонідові Кравчуку ультиматум: якщо тут буде неспокій, радянські війська окупують міста в Україні.
Кравчук терміново скликав керівників політичних партій, громадських організацій, рухів, які висловилися проти підпорядкування Москві. Вони почали створювати загони для організації відсічі. Верховна Рада України заявила, що дії ГКЧП не мають юридичної сили для суверенної України. Керівники демократичних організацій в Українській республіці проголосили, що координацію дій проти хунти бере на себе Президія Народної Ради.
Демократи України заявили про свою солідарність із демократами Росії і висловили готовність до опору. У Києві населення було закликане до громадянської непокори і страйку.
У зверненні Народної Ради до українського народу говорилося: "У ніч на 19 серпня в Москві вчинено антиконституційний державний переворот. Владу злочинно захоплено верхівкою військово–промислового комплексу, КДБ та правоконсервативного крила КПРС… Головна мета перевороту — придушення демократичних і національно–визвольних процесів у республіках та збереження недоторканними імперських структур. Це неприхована спроба перекреслити здобутки народів на шляху до державного суверенітету".
І далі: "Ми не визнаємо самозваного комітету з надзвичайного стану та будь–яких його розпоряджень. Закликаємо всіх громадян України, усіх посадових осіб… ігнорувати будь–які рішення путчистів і підпорядковуватися виключно Конституції України та її законам.
У цей вирішальний час усі чесні люди в Україні повинні підтримати Росію та Єльцина. Пам’ятайте, якщо сьогодні танки розчавлять суверенітет Росії, то завтра вони з’являться на вулицях і площах українських міст..
Усі на вулиці й майдани!..
Повсюди виявляйте громадянську непокору.
Народна Рада закликає розпочати Всеукраїнський страйк проти наступу диктатури.
Віримо, реакція не пройде, демократія переможе!"
Невдовзі путч у Москві провалився. Проте він дав урок і українській демократії: потрібно рішуче захищати свій суверенітет.
23 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України проголосила Акт про державну незалежність. Проголосила, що на території України є чинними тільки Конституція України, постанови і закони республіки. Державна незалежність декларувалася як продовження тисячолітньої традиції державотворення в Україні, на основі статуту ООН, який визнавав права на самовизначення народів. Акт проголошував: "Територія України є неподільною і недоторканою", "на території України мають чинність виключно Конституція і закони України". Крім того, були прийняті постанови про департизацію державних органів, про тимчасове припинення діяльності КПУ.