Брежнєв правив 18 років. Це був період повільного віддалення від епохи сталінізму, хоча вся влада залишалася ще в руках комуністичної олігархії. Водночас це було повільне та впевнене відставання від технічного прогресу, який вилився в країнах світу в своєрідну науково–технічну революцію.
На цю історичну епоху в Україні припадає правління секретарів Компартії України Петра Шелеста (1963–1972) та Володимира Щербицького (1972–1989), які були опорою брежнєвської системи. їхня діяльність наочно показала, що Україна перебувала в приниженому стані в СРСР і що настав час серйозних перемін у існуючих стосунках радянських республік.
Про це свідчила вже позиція Шелеста, який вважався твердокам’яним комуністом. Але він прагнув певною мірою відстоювати інтереси України в рамках СРСР, наполягав на значущості України в Союзі. Ймовірно, його підштовхували до цього приклади Польщі, Чехословаччини, Угорщини, які були перед очима. їхні економічні, політичні, культурні потреби до певної міри визнавалися Москвою, чого не можна було сказати про Україну.
Шелест виступав за активнішу участь республіки у формуванні загальносоюзних планів, виступав проти збільшення капіталовкладень у Західний Сибір, оскільки це зменшувало капіталовкладення в економіку України. Той факт, що Україна дає СРСР більше, аніж одержує, зробила його прихильником позиції, що Україна має і діставати від Союзу потрібні фонди, товари, послуги — відповідно до свого внеску в СРСР. Про ці його позиції свідчать і записи тих років у щоденнику і свідчення його родини, які підтверджують, що "він вважав, що з боку радянського керівництва відбувається деяка дискримінація України — однієї з найбільших союзних республік. Власне кажучи, це й послужило причиною його усунення".
Шелест рішуче захищав право українців на рідну мову і культуру, він з високих трибун проголошував необхідність берегти "прекрасну українську мову". З 1965 р. Міністерство освіти України дає вказівки про розширення викладання у вищих навчальних закладах українською мовою. Шелест хотів бачити Україну в складі не фіктивної, а справжньої федерації, за що мав підтримку частини освічених комуністів і творчої інтелігенції республіки. Це свідчило, що в Україні знову оживали ідеї націонал–комунізму епохи Шумського і Скрипника. Нетерпимість Москви до цієї ідеї та її глибокий централізм не могли миритися ні з такими ідеями, ні з такими діячами.
Як видно зі щоденникових записів тих років першого секретаря ЦК КПУ Шелеста, він глибоко переживав стан повної залежності в усьому України від Москви. Ось хоча б деякі з них: "7 января 1972 года. Принял министра здравоохранения Братуся по вопросу издания медицинского журнала в республике.
Дело полезное и нужное, а по организации пустячное, но без Москвы даже зтот вопрос решить не можем — все решает центр…" "8 января 1972 года. Секретарь ЦК Овчаренко, ведающий вопросами идеологии, докладывает, что республику ограничили по времени телепередач, больше времени забирает Москва".
Великого переполоху наробила книжка Шелеста "Україна наша Радянська", в якій підкреслювались історична самобутність і державність України в минулому, показувалось, яку прогресивну роль в історії України відіграло козацтво, як царська Росія визискувала Україну. Аналогії з сучасністю напрошувалися самі собою. Гордість за українську історію і сучасні її успіхи, коли Україна перетворилася в одну із найрозвиненіших республік Союзу, робила Шелеста героєм сучасної України. Схоже на те, що він повірив у конституційну силу проголошеного рівноправ’я націй у Радянському Союзі. Можливо, він розраховував на здоровий глузд вищого московського керівництва, за яким, безумовно, реальною політикою щодо України було б не придушення її, а збереження і задоволення її економічних і культурних потреб. Ймовірно, Шелест розраховував і на підтримку української інтелігенції та української політичної верхівки, яку він підтримував у свою чергу.
Але в Москві позиція Шелеста викликала обурення. Його звинуватили в українському націоналізмі і місництві. Тим паче, що на нього йшов потік доносів від однодумця і соратника Брежнєва по Дніпропетровську — Володимира Щербицького, який рвався до влади.
Московський уряд розпочав в Україні жорстоку війну проти "українського буржуазного націоналізму". Однією з її сторінок була розгромна рецензія в центральному партійному органі "Комуніст України" на книжку першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста "Україно наша Радянська". Другий розгром був учинений у цьому самому органі щодо монографії молодого історика з Київського університету ім. Т. Шевченка Р. П. Іванової (Іванченко) про Михайла Драгоманова. Книжки цього автора були вилучені з бібліотек України. Низка інших історичних праць та літературних творів було віднесено до ревізіоністських, націоналістичних, що ідеалізували історію України та її діячів.
У щоденнику Шелеста є кілька цікавих спогадів про обговорення його книжки на Політбюро ЦК КПРС: "Вне повестки дня доклад Ю. Андропова "О враждебной пропаганде и ее влиянии…" Брежнєв подал несколько реплик… Что, мол, в ней (тобто, в книжці Шелеста. — Авт.) воспевается казачество, пропагандируется архаизм… Выступление Соломенцева: в Украине много вывесок на украинском языке. А чем он отличается от русского? Только искажением последнего. Так зачем это делать? (Оскорбил украинский народ, его язык, а значит, культуру, проявил великодержавницкий шовинизм и все сходит). Он выступил против установлення гербов городов, экскурсий туризма по старинным городам и местам (какой позор отказываться от своей вековечной культуры, чего можно ждать хорошего от такого рода "деятелей"?)". Шелеста було усунено у травні 1972 р. Його відправили до Москви без права повернення в Україну.
Лідером України став давній поборник системи тотального централізму Володимир Щербицький (1972–1989).
Перше, що він зробив — це провів чистку в партії, яка викинула з партійних лав 37 тис. комуністів, свідомих громадян, прихильників національної автономії і самобутності України, які були ідейними послідовниками Шелеста. Щербицький відновив диктат центру над економікою України, відновив офіційну російську мову в державних установах і навчальних закладах. За його правління розпочалася нова хвиля жорстоких репресій проти інакодумства. Опираючись на Компартію України, він налагоджував дружбу з Москвою і невдовзі став однією з наближених осіб до Брежнєва.