Крим найтісніше економічно, політично й культурно був пов’язаний з Україною в усі епохи історії, зокрема і в радянський період. Особливо важливе значення мали економічні контакти Криму з Україною в післявоєнний час. Насильницьке виселення з Криму, зі своєї історичної батьківщини, кримських татар та інших народів півострова — призвело до економічного занепаду в сільському господарстві. Населення перебувало в стані хронічного голоду. Прісної води не вистачало, всі необхідні товари завозилися з України. І в той же час Крим заселявся специфічною категорією російського населення — це були працівники органів безпеки, відставники вищого складу армії, яких "нагороджували" в часи тоталітаризму поселенням під південним небом і морським вітром і які надзвичайно вороже ставились до всього українського як до "буржуазно–націоналістичного". Таке населення треба було теж чимось годувати. І добре годувати.
Ось усі ці причини й стали основою передачі Криму Україні, яку згодом російські політики назвуть "подарунком" Україні. А тим часом утримання Криму створювало для України ряд проблем — і економічних, і політико–ідеологічних.
Почалося заселення Криму українськими колгоспниками–землеробами. Часом сюди переводили цілі села. Це невдовзі призвело до піднесення всього господарства Криму та в цілому сільськогосподарського виробництва. Але південне узбережжя і міста півострова, як і раніше, заселяла російська чиновницька армія.
Проте Крим і надалі залишається для України проблемою не лише економічною, а й політичною. Саме сучасна Україна, яка перебуває тривалі роки в кризовій ситуації, мусить узяти на себе повне соціальне забезпечення раніше депортованих Москвою народів, що падає тягарем на й без того немічний бюджет нашої держави.
На початку роки хрущовського керівництва вперше в СРСР з’являються прояви нових суспільних змін. Передусім були створені спеціальні комісії, які переглядали матеріали репресованих 1935–1940 рр. Проте політичних процесів 30–40–х років це не торкнулось. Внаслідок праці таких комісій було реабілітовано близько 6 тис осіб, серед яких перебувала певна частина оунівців та їхніх сімей, так звані бандпособники тощо. З цього часу в радянському суспільстві розпочався процес морального засудження сталінізму. Він готував у суспільстві ґрунт для більш рішучого виступу проти репресивно–тоталітарного режиму і засудження диктатури більшовизму.
Роки "відлиги": реформи М. Хрущова та їхні наслідки
Незважаючи на морально–психологічну підготовку суспільства до проблеми десталінізації, все ж, коли на XX з’їзді КПРС у лютому 1956 р. із вуст Хрущова прозвучало привселюдне, сказане вголос засудження культу особи Сталіна та його злочинної ролі у величезного розміру репресіях, стався грандіозний ідеологічно–суспільний вибух. Цей виступ лідера комуністів радянської держави можна назвати початком нової епохи. Мужність і далекоглядність, безсумнівно, робить Хрущова, незважаючи на його попередні позиції, звитяжним героєм радянської історії, яку він своїм виступом розділив на дві частини: історія до XX з’їзду та історія після XX з’їзду КПРС.
Справді, відважитися на цей подвиг могла непересічна людина, яка усвідомлювала всю злочинність попереднього управління, яке вона, до речі, знала із власного досвіду і бачила драматизм його суспільних наслідків. Тепер, коли Хрущову потрібно було утвердитись при найвищій владі, йому негайно стала необхідною підтримка широких кіл суспільства. І він її здобув, а разом з тим зробив мужній громадянський та історичний вчинок. Попри всі його власні гріхи прислужника вождя, попри недоречності, недовершеності, помилки у проведенні реформ. І все ж Рубікон було перейдено. Почалась нова ера. Звичайно ж, критика культу особи та жорстокого характеру її була однобічною: вона не зачіпала сутності усього тоталітарного режиму та його репресивних засад. Але в суспільному житті повіяло весняним подихом, настала доба "відлиги".
Ці зміни були викликані, звичайно, не особистим бажанням однієї непересічної особи, а потребами часу, в тому числі й розвитком у світі тотальної модернізації і науково–технічного прогресу. Тоді як Захід досяг великих успіхів у розвитку, наприклад, генетики, кібернетики, біоенергетики, в нашій країні ці науки вважались ворожими, "буржуазними", "імперіалістичними".
В епоху "відлиги" почались певні реформи, які мали полегшити тягар надцентралістського управління, ліквідувати повну ізоляцію радянського суспільства від зовнішнього світу. Але фактично це були реформи, спрямовані на самозбереження владної верхівки при реформації деяких структур тоталітарної системи. До цього ж приєднувались і амбіції частини партійно–державної бюрократії, яка жадала усунути від управління старі сталінські кадри.
Передусім "відлига" захопила суспільно–політичну і культурну сферу життя суспільства.
Це була реабілітація жертв репресій, яка тривала й далі. До кінця 50–х років було знято з обліку, тобто реабілітовано, значну частину осіб з 5,5 млн репресованих. Щоправда, парадоксом "відлиги" була нова хвиля політичних репресій — "за антирадянську націоналістичну пропаганду". У 1954–1959 рр. за цією статтею переслідувалось і було притягнуто до суду 3,5 тис. осіб. Новий Кримінальний кодекс УРСР (1961) зберіг цю статтю звинувачення, яка тепер вважала виступи проти радянської системи не політичним, а кримінальним злочином.
Парадокси "відлиги" виявлялись і в інших явищах. 1961 р. мумію Сталіна винесли з мавзолею, а у Львові судили групу юристів (Л. Лук’яненка, І. Кандибу, С. Віруна та ін.) за те, що вони прагнули скористатися конституційним правом виходу України з СРСР.
Найважливішою проблемою в Україні залишалося національне питання. Лібералізація дозволяла відкрито обговорювати такі суспільні проблеми, як мовні, культурні. 1963 року в Києві відбулась конференція з питань української мови, яка виявила невдоволення інтелігенції мовним становищем в Україні. Українська інтелігенція висловила обурення з приводу провінціалізації української культури і науки. І партійні верхи почали сприяти виданню фундаментальних і довідкових праць, журналів, які підняли б престиж української науки і культури.