Велика організаційна робота охопила економічне життя західних українців. Було створено український банк — Центробанк, грошовий обіг якого становив 342 %; успішно працювали Українобанк, Промбанк, Гіпотечний банк. Товариство селян–хліборобів "Сільський господар" мало 60 філій, 2 тис. гуртків тощо. Успішно працювали жіноче товариство, товариство вчителів, товариство адвокатів, товариство лікарів, численні товариства взаємодопомоги, спортивні товариства тощо.
У Західній Україні виходило 83 українські газети, українські книжки і т. д. Але за кожним подібним досягненням стояла напружена і самовіддана боротьба населення — страйки, демонстрації, терористичні акції.
Створювались одночасно й численні політичні партії — їх нараховувалось понад 100. Вони посилали своїх депутатів у парламент. 1939 року в польському парламенті було 50 українських послів і 14 сенаторів. Унаслідок утисків польських властей в 1930 р. по Галичині прокотилося близько 2300 нападів на помістя та економії польських землевласників. У відповідь польські війська розпочали жорстоку хвилю розправ над українськими селянами — це так звана кампанія пацифікації, або умиротворення. Були розгромлені читальні, бібліотеки, клуби, заарештовані тисячі юнаків, яких було кинуто до в’язниць. Все це змусило українські партії виробити певну програму дій.
Однією з найбільших політичних організацій була парламентська фракція Українського народно–демократичного об’єднання — УНДО, яка перетворилась у найбільшу політичну партію, її лідером був Василь Мудрий, якого обрали віце–маршалом сейму, потім — Д. Левицький. 1926 р. ця партія проголосила програму: здобути "соборність і незалежність Української держави".
1927 року глава партії Левицький з трибуни польського парламенту знову заявив, що "найвищим святим і непорушним ідеалом нашим є незалежна й соборна Українська національна держава на всій українській території". Він заявив від імені партії, що українці не визнають ні Ризького договору від 1921 р., ні рішення послів у Парижі від 1923 р. про передачу західноукраїнських земель Польщі.
Партія УНДО в своїй програмі відбивала ідеї соціалістичних програм, зокрема щодо передачі великих підприємств у власність держави, підтримки нею сільського господарства. Першопочаткові державницькі позиції УНДО були зорієнтовані на радянську Україну. Вона прощала навіть диктаторський режим в Україні Наддніпрянській, вважала, що під тиском свідомих українських мас ця епоха зійде з політичної арени, внаслідок чого постане українська національна держава.
Але репресії в радянській Україні змусили УНДО відмовитись від цих ілюзій. Усі сподівання вона перенесла на посилення самоорганізації українців у Західній Україні і на революційне повалення репресивного режиму в Україні радянській. Проте жодних реальних подій у цьому напрямку не сталося. Через те УНДО переорієнтувалася на нові позиції. Вона почала шукати іншого шляху здійснення української соборної державності. Погляди її лідерів прискіпливо спостерігали міжнародну ситуацію в Європі, де все сильніше заявляла про свої агресивні наміри нацистська Німеччина.
Було ясно, що невдовзі на теренах Європи зіткнеться дві тоталітарно–агресивні держави в боротьбі за світове панування: нацистська Німеччина, що проголосила відновлення третього рейху — третьої імперії, і СРСР, що всі знамениті п’ятирічки будував військову промисловість і зміцнював армію для розгортання світової революції. Ясно було, що цим новим воєнним смерчем буде, безумовно, підхоплена й більшовицька Україна. Через те Західна Україна могла б стати центром боротьби за незалежну соборну Українську державність.
Отже, незалежна Українська держава могла постати внаслідок війни між СРСР та Німеччиною, і Західна Україна має стати основою для такого державницького відродження, своєрідним українським П’ємонтом. Тому лідери УНДО починають робити головну ставку на відновлення нормалізації стосунків із польським урядом, на посилення боротьби за національно–культурну автономію в польській державі, на зростання освіти, організацій, товариств, які формували національно–державницьку самосвідомість усіх західних українців. Але польський уряд погордливо відкидав будь–яку "нормалізацію", не припиняв пацифікації, не хотів ніяких повернень українським селянам загарбаних осадниками земель чи зрівняння в правах української мови. Польський уряд жадав перетворити всіх українців у своїх безмовних рабів. Ця психологія насаджується і в масах простого польського люду, що загострює суперечності між польським та українським населенням.
УНДО всю увагу повертає до роботи над самоорганізацією українського населення. Але в середовищі української політичної еліти посилилися невдоволення від спроб угодовської політики УНДО. Серед незадоволених виділялась Українська військова організація — УВО, яка створилася з числа вояків Української Народної Республіки, що після Ризького миру 1921 року опинились у Польщі. 1921 року їх нараховувалося 17,4 тис. Саме в цьому середовищі 1920 року і виникає УВО, яку очолив відомий військовий діяч громадянської війни Євген Коновалець.
Метою УВО було досягнення звільнення всіх українських земель і створення соборної незалежної української держави військовою силою. Авторитет цієї організації серед населення був значним — вона організовувала збройні виступи проти польських окупантів, страйки, бойкоти виборів, призовів до війська, розпочала терористичні акції проти польської окупаційної влади. Серед цих терактів був відомий замах Степана Федака на Юзефа Пілсудського 1921 року. Особливо великою популярністю УВО користувалась у молоді, яка в 20–30–х роках посилює лави активних борців за визволення України і, як і всяка молодь, заперечує будь–які компроміси з окупаційною владою. Вона прихилялася до радикальних дій УВО, а з 1926 р., коли у Львові вийшла книжка Дмитра Донцова "Націоналізм", яка знайшла широкий резонанс у європейських країнах, почала переходити на позиції українського націоналізму.
Мета Донцова, новітнього ідеолога українського націоналізму, полягала в тому, щоб прилучити українську молодь до думки, що українська нація є сильною, як і інші світові нації, і тому він відкидав увесь позитивний внесок української історії, у тому числі ідейну спадщину кирило–мефодіївців, Драгоманова, Грушевського, і закликав до "героїчного чину", ставлячи за приклад імперські нації світу. Він писав, зокрема, що "живуть і панують лише раси, які не знають сумнівів, які не задумуються над правом на власне існування коштом слабих і нездар, які покладаються не на обставини, але на неугнуту силу раси… " Кінцевою метою концепції Донцова була побудова Української незалежної держави.