— Я змушений буду відіслати ці гроші в Дублін,— сказав він.
— Гроші? — перепитав я.— Ось так, як є?
— Звичайно,— відповів він,— а що мені тут з ними робити?
Я похнюпився — справді, що він з ними робитиме?
— А протягом якого часу ви одержите відповідь з Дубліна?
— За чотири дні,— відповів він.
— Чотири дні! — сказав я.— God help us! Принаймні це я вивчив. А чи не міг би він дати мені
в рахунок цієї пачки грошей кредит, хоча б маленький? Він задумливо подивився на Фуггера, на Франкфурт, на мене, відкрив шухляду касового апарату й дав мені дві фунтові банкноти.
Я мовчки підписав квитанцію, одержав від нього один примірник і вийшов з банку. Звичайно ж, ішов дощ, і мій "people" 1 чекав на мене на зупинці автобуса. Голод промовляв з їхніх геть змучених очей, вони чекали надійної чоловічої, батьківської допомоги, і я вирішив зробити те, на чому грунтується міф про мужність,— вирішив обманути. Я широким жестом запросив усіх на чай, на шинку з яйцями, салату,— і де вона взялася? — на печиво й морозиво, і був щасливий, що після того, як я заплатив за бенкет, в мене ще лишилося півкрони здачі. їх вистачило якраз на десять сигарет, сірники, ще й у резерві лишився срібний шилінг.
Я ще не знав того, що знатиму через чотири години,— що навіть чайові можна давати в кредит, і коли ми досягли своєї мети, в найвіддаленішому кінці провінції Мейо, майже біля самісінького мису Акілл-Гед, звідки аж до Нью-Йорка нема нічого, крім води, ось там і розквітнув наш кредит по-справжньому. Будинок пофарбовано у білосніжний колір, одвірок — морської блакиті, в каміні горить вогонь. Під час урочистої трапези на нашу честь нам подали свіжого лосося. Море було світло-зелене там, де воно накочувалось на узбережжя, і темно-синє— ближче до середини бухти, а там, де воно розбивалось об острів Клер, видно було вузьку смужку надзвичайно білої піни.
Увечері ми ще одержали кредитну книжку власника крамниці, що було рівнозначне готівці. Книжка товста, майже на вісімдесят сторінок, солідно оправлена в червону шкіру, зроблена на віки.
Ми були біля своєї мети, у Мейо — God help us?
Несподівано, видершись на вершечок гори, ми побачили на сусідньому пагорбі скелет покинутого селища. Ніхто не розповідав нам про нього, ніхто не попереджав; в Ірландії є такі селища. Нам показали церкву, найкоротший шлях до пляжу й крамницю, де продавалися чай, хліб, масло й сигарети, а також газетне агентство, пошту й невеличку гавань, де в мулі під час відпливу долічерева лежать загарпунені акули, немов перекинуті догори кілем шлюпки, якщо їх раптом не перекине припливною хвилею білим черевом догори, з якого вирізано печінку — це все було варте згадки, тільки не покинуте селище. Сірі одноманітні кам'яні фронтони, що їх ми побачили не об'ємними, в перспективі, а неначе по-дилетант-ському встановлені декорації для фільму жахів; затамувавши подих, ми пробували полічити їх, але вже на сороковому покинули лічбу, а було їх не менше як сотня. Наступний поворот шляху відкрив нам іншу точку зору: ми побачили тепер селище з іншого боку — голі будівлі, які немов чекали на теслю, сірі кам'яні мури, темні отвори вікон, жодного шматочка дерева, жодного клаптика тканини, нічого барвистого, ніби тіло без волосся, без очей, м'яса й крові — скелет селища, аж жорстокий у своїй простоті. Там — головна вулиця, на повороті, де видно невеличкий майдан, певно, був шинок. Провулок, іще один. Все, що не було каменем, з'їдено дощем, сонцем і вітром, і часом, який, хоч би що, терпляче капає собі: двадцять чотири краплини часу за добу — кислота, що непомітно роз'їдає все, як розпач...
Якби хтось спробував змалювати цей кістяк людського селища, де сто років тому жило п'ятсот чоловік, йому б довелося виводити на сіро-зеленому схилі гори самі трикутники та квадрати, тоді ще додати дівчину в червоному светрі, яка йде головною вулицею, несучи на плечах козуб із торфом — червона пляма светра й темно-брунатна — торфу, світло-коричнева — обличчя дівчини; і ще білі вівці, що заховалися поміж руїн неначе воші. Цього художника вважали б справді божевільним — така абстрактна тут дійсність. Все, що не камінь, з'їдено вітром, сонцем, дощем і часом; гарно розкладений на похмурому схилі, немов для лекції з анатомії, кістяк селища; он—"дивись, точно, як хребет!"—головна вулиця, трохи викривлена, наче хребет чорнороба; всі хребці на місці, руки й ноги — провулки — також, і трохи набік голова — церква, чималий сірий трикутник. Ліва нога — ву
КІСТЯК ОДНОГО СЕЛИЩА
лиця, що піднімається схилом на схід, права — інша вулиця, що веде в долину, ця трохи коротша. Кістяк трохи кульгавої людини. Такий міг бути на вигляд чоловік, чий кістяк розкопають через триста років; чотири охлялі корови женуть його повз нас на пашу, удаючи, що то він їх жене; його права нога коротша внаслідок нещасного випадку, хребет викривився від напруження, бо чоловік щодня вирізав торф, і коли його опускатимуть у могилу, зморена голова схилиться набік. Він вже випередив нас, пробурмотівши своє "пісе day!" перш ніж ми надумалися відповісти йому або розпитати про це селище.
Такого вигляду не мало жодне розбомблене місто, жодне обстріляне артилерією селище; бомби й гранати — це всього лишень подовжені томагавки, бойові сокири й келепи, якими рубають, розбивають, але ж тут не видно жодного сліду насильства — час і сили природи поточили все, крім каменю, а з землі ростуть зелені подушки,— мох і трава,— на яких ніби реліквії спочивають ці кістяки.
Нікому тут навіть і не заманеться повалити мур або виламати з покинутого будинку деревину (дуже цінну в цих місцях); у нас це називається "випатрати" — а тут ніхто не патрає, навіть діти, що женуть увечері череду з пасовища за покинутим селищем; їм і на думку не спадає завалити стіну чи розламувати дверний отвір. А от наші діти, щойно ми опинились посеред селища, спробували це зробити — зрівняти все з землею. А тут ніхто нічого з землею не зрівнює, а залишає м'які частини покинутих домівок на поталу вітру, дощу, сонцю і часу, і через шістдесят, сімдесят чи сто років знову залишаться голі будівлі, на які вже жоден майстер, вивершивши стіни, не почепить вінка,— ось такий вигляд має людське поселення, облишене після смерті у спокої.