Ірландський щоденник

Страница 18 из 26

Генрих Белль

— Дивно,— прошепотів співвітчизник до мене,— я ніколи не чув про цього індіанця.

І в мене виникла підозра, що полісмен не тільки поетів онук, а й сам був поет.

— Ми поховали його аж через тиждень, бо шукали хоч когось, хто б знав його, але його ніхто не знав. Найдавніше те, що й черниця раптом теж зникла. А я, коли буря задерла на ній вбрання, помітив, що її панталони заштопані рожевою вовняною ниткою. Отож коли поліція вирішила перевірити панталони всіх ірландських черниць, стався скандал.

— Ну, й вони їх вам показали?

— Ні,— відповів полісмен,— не показали, але я певен, що черниця теж була ангелом. Знаєте, що мене непокоїть,— чи на небі теж ходять у заштопаних панталонах?

— Спитайте про це архієпископа,— відповів співвітчизник, опустив ще нижче шибку в дверцятах і простягнув пачку сигарет. Полісмен узяв сигарету.

Це звичне частування, здавалося, нагадало йому про його справжнє, таке набридливе земне життя — обличчя його раптом знову постаріло, зробилося брезклим і зажуреним, коли він запитав:

— До речі, а чи не можна мені подивитися на ваші документи?

Співвітчизник навіть і не спробував удати, ніби щось шукає; ніякої удаваної нервозності, з якою ми щось шукаємо, наперед знаючи, що його немає. Він просто .відповів:

— О, я їх забув.

Полісмен аніскілечки не розгубився.

— О,— промовив він,— ваше обличчя таки ж справді належить вам.

Чи належить справді йому машина — начебто й не так уже важливо, подумав я, коли ми вирушили 4 далі. Ми їхали гарними алеями, повз чудові руїни, але я не дуже помічав усе те — я думав про індіанця, якого в бурю, під проливним дощем знайшла мертвим на Дюк-стріт черниця. Я виразно бачив обох, цю пару ангелів — один у бойовому уборі, другий — у коричневих панталонах, заштопаних рожевими вовняними нитками, бачив набагато виразніше, ніж те, що міг побачити насправді — гарні алеї та чудові руїни...

12

ДИВЛЯЧИСЬ У вогонь

Прислів'я "Сокира в домі заміняє теслю" — повсюдно поширена помилка. А проте приємно мати власну торфорозробку. Містер О'Донован у Дубліні має свою власну, так само, як і багато О'Нілів, Меллоїв, Дейлів у тому ж таки Дубліні. Містеру О'Доновану треба тільки сісти вільного дня (а вільних днів у нього досить) із своїм заступом у автобус номер сімнадцять або сорок сім і доїхати до своєї торфорозробки; дорога коштує йому шість пенсів, кілька сандвічів і термос із чаєм у нього в торбинці, і він може надовбати торфу в своїй копальні; грузовик або запряжений віслюком візок привезе йому торф до міста. Його землякові в інших графствах легше — торфу там повно просто під будинком, тож на голих, чорно-зелених смугастих пагорбах у сонячні дні панує пожвавлення, як у жнива,— тут збирають те, що століття вологи вирощували поміж голих скель, озер і зелених пасовищ,— торф,—єдине природне багатство країни, вже багато століть тому позбавленої лісу, що не завжди мала й має свій насущний хліб, але майже щодня — свій насущний дощ, хоч би й навіть краплину — малесенька хмаринка, що пливе небом сонячного дня, і та заради жарту витискує з себе вологу, наче губка.

Позаду кожного будинку у великих конусах сохнуть шматки цього брунатного пирога, часто штабель торфу виростає вище даху, і таким чином завжди забезпечений вогонь у каміні, червонясте полум'я, що облизує темні шматочки, полишає світлий попіл — легкий, майже без запаху, майже як сигаретний,— біле мереживо на чорній бразильській сигарі.

Вогонь у каміні робить зайвим один з найменш привабливих (і водночас найбільш необхідних) предметів цивілізованого спілкування — попільничку. Коли гість залишає після себе час, котрий він пробув у домі, у вигляді кількох недокурків, то господиня, звільняючи ці смердючі посудини, помічає в них ще густий, липкий сіро-чорний бруд. Досить дивно, що кожен психолог не вивчав іще основ психології і не відкрив її побічної галузі —"бичкології", тоді б кожна господиня, збираючи подрібнений на недокурки час, щоб викинути його, могла б звернутися по допомогу до недокурків і трохи по-вправлятися в психології — ось вони лежать, напіввикурені, брутально пожмакані недокурки того, хто ніколи не мав часу й даремно бореться своїми сигаретами проти плину часу за той-таки час; ось Ерот залишив темно-червону смужку на фільтрі; той, хто курив люльку, покинув після себе попіл своєї статечності — чорний, крупчастий, сухий; онде лежать економні рештки, що полишив заядлий курець, бо він докурює сигарету мало не до самих губів, поки запалить наступну. Легко можна було б вивчити основи психології, зібравши кілька грубих доказів у вигляді таких побічних продуктів цивілізованого спілкування. Який гарний вогонь у каміні, що поглинає геть усі сліди; лишаються тільки чайні чашки, кілька горілчаних чарочок і червоний жар у каміні, який господар час від часу обкладає новими шматками торфу.

Так само і найбезглуздіші проспекти про холодильники, подорожі до Рима, "Золоту бібліотеку гумору", автомобілі та повідомлення про одруження — увесь цей потік, який що день, то дедалі зростає завдяки обгортковому паперу, газетам, запрошенням, конвертам, можна одразу ж перетворити тут у вогонь, додавши кілька трісок, підібраних під час прогулянки берегом — уламок від ящика з-під коньяку, клин, змитий хвилею з корабля, сухий, білий і такий чистий; тільки піднеси сірника до вогнища і вже спалахують язики полум'я, і час поміж п'ятою годиною вечора й північчю так швидко поглинається вогнем. Розмовляють неголосно, хто тут кричатиме, того вважатимуть або хворим, або блазнем. Біля каміна можна знехтувати європейськими звичками; о тій порі, коли в Москві вже протягом чотирьох годин, у Берліні протягом двох, навіть у Дубліні протягом півгодини панує темрява, тут понад морем розливається сяйво, і Атлантичний океан наполегливо відгризає брилу за брилою від західного укріплення Європи; рінь сиплеться в море, болотні струмки беззвучно виносять темну європейську землю в Атлантику, лагідно похлюпуючи, вони протягом десятків років по крупиночці змивають цілі поля у відкрите море.

Ті, що нехтують європейськими звичками, пригнічено підкидають до жару свіжий торф — старанно складені шматки, що мають присвічувати під час опівнічної гри в доміно; стрілка повільно ковзає по шкалі радіоприймача, щоб упіймати сигнали точного часу, але виловлює тільки уривки національних гімнів: "єще Польська не згінела..." —"...Бог оберіга королеву..." —"...Маас і Мемель, Еч і Бельт ще й досі є Німеччини кордоном..." (це не вимовляється і не співається, але ці слова закарбовані в цій невигадливій мелодії, наче на валу шарманки) —"...сини Вітчизни вішають аристократів на стовпах..." Повільно гасне зелене вічко радіоприймача, а полум'я іце раз облизує торф: там іще лежить у купці година часу — чотири шматки торфу навколо розжареного осердя. Щоденний дощ починається сьогодні пізно і, немов посміхаючись, тихо сіється на болото, в море.