Ирій

Страница 18 из 41

Дрозд Владимир

Тихо було довкола, лише валували на Солом'янці пси та булькало в пляшках. Хтось схлипнув. Дядько Денис уже не плямкав, він напружився струною і глухо бринів на вітру.

— Пильнуй… — прошепотів мені на вухо. — Ухопись за віжки і — нікому…

У небі урочисто й ніжно засурмили сурми, ківш Великої Ведмедиці здригнувся і, призорений кінцем держална до зеніту, перевертаючись, повільно поплив униз, буцім стріла екскаватора; зорі виростали просто наших очей, неначе ліхтарі автомашин, що котять з гори; сріблясте мінливе сяйво струменіло на поля, висріблюючи бочки, коней, людей і кожну бадилину; те сяєво, вихлюпнувши з черпака Великої Ведмедиці, взяло на пінистий гребінь діда Кіндрата і понесло в темно-синє небо. За мент небо збрижилося, розчахнулося — золотий дідів німб востаннє зблиснув між блакитних небесних бганок і навіки зник. Велика Ведмедиця повільно спливла угору, згойднулася і вляглась на своє звичне місце посеред усіяного зорями небозводу. Темно-синя парасоля над нами знову напнулася, розгладивши зморшки, і заніміла в одвічному мудрому русі, наче могутня ріка, в якій хвилину тому скинулася сом-риба.

Але поки валкарі, вражені з чуда, дивилися на небо вслід своєму багаторічному поводиреві, дядько Денис обома відштовхнувся від голобель, чорним вороном пролетів над картоплянищем і осідлав бочку діда Кіндрата. Пам'ятаючи дядьків наказ, я підхопив віжки. Усе сталося так блискавично, несподівано, навально, що асенізатори причумлено мовчали; раптом дідів мерин жалібно, осамотнено заіржав, зіп'явся на задні ноги і поскакав за Кіндратом по крутій, вистеленій сувоями туману, що тепер клубився аж до зеніту, небесній дорозі. Дубова бочка котилася слідом, погрюкуючи у вікнинах, між білих пасм, а на бочці, наче павук на павутині, яку підхопив вітер, висів дядько Денис. Мерин, полискуючи сріблястими боками, забирався все вище й вище, буцім по гвинтових сходах, і був уже височенько, коли дядько нарешті наважився пуститися бочки. Він летів сторчма, наче стрибав з крутого берега у воду, але біля землі дядькове черево та гузно переважили, і він по плечі занурився в гноївку, сама голова бовваніла над долом, наче капустина. Перестук меринових копит об туман розтанув у небі, і продовгувата тінь його зникла з-посеред наших очей в ополонці зеніту. Тої ж хвилини валка без жодного слова, без команди дружно рушила з поля. Мій кінь, як я не віжкував, прилаштувався до валки і повервечився слідом.

— Куди ж ви, братове? — заволав з гноївки дядько Денис, пирхаючи, ніби після купелі. — Людина ж у біді! Уже й забули Кіндратове слово! Ех, люди, люди… Михаль, та гукни ж їм!..

Але тут розчинилося небо, згойднувши ряску зір, і над нами прогучав владний голос діда Кіндрата:

— Геть хапуг з лав чесних лайновозів!

Асенізатори на бочках брязнули мідними черпаками, в лад підхопили:

— Геть хапуг з лав чесних лайновозів!..

І валка поїхала у бік Ирію, небо над яким блідо світилося; я зістрибнув з бочки, кинув віжки на спину коневі та вернувся до видолка, в якім плюхався дядько Денис. Уздрівши мене, дядько простогнав:

— Кинь пасок, Михайлику!..

Я зняв пасок, але він був закороткий. Обережно намацуючи ногою дно, забрів по груди в гноївку. Далі ступати боявся, а паска не вистачало. Дядько Денис доточив його своїм язиком, зав'язавши тугий вузол, і повільно вибирався з долу, час од часу шпортаючи в гноївку, аж булькотіло.

Нарешті ми вибралися на сухе і мовчки побрели до Стрижня. Зоряне небо посміхалося іронічно, лагідно, з легким смутком, наче дід Кіндрат, і від сорому ми не наважувалися звести очі. Від нас тхнуло на кілометр — миші шастали в нори, а молоді сосни розбігалися по пагорбах і стриміли віддаля густими темними гребінцями.

Жаби вискочили з ріки, мов з окропу, коли я й дядько увійшли у воду та побрели на глибоке. Щуки, вигнувшись лискучими, щойно шинованими колісьми, покотили по греблі у бік рибрадгоспівського ставка; карасі шкандибали за ними навздогінці на лапатих хвостах, буцім на ходулях. Довго дивився їм услід дядько Денис і раптом сказав без звичайного озлоблення, навіть з добрістю в голосі:

— І ці од нас утікають…

По хвилі сумно додав:

— По самі вуха в лайні ми сьогодні сиділи, Михайлику…

Я мовчав.

Між тим м'яка, хоч і прохолодна вода, вода, що пахла пакульськими лугами і торфовищами (Стрижень починався біля Пакуля), повільно обволікала нас, змиваючи бруд. Дядько Денис пірнав у ріку з головою, пльохався, ляпав по воді долонями, брязкався, полоскав рота, пускаючи гінкі водограї, що злітали в небі і падали на Ирій теплим дощем.

— Скидай дрантя, — пирхнув дядько. — Хай пливе за водою. Все одно у валці вже нам не бувать. А через ліс і в трусах перебіжимо… — Він хапливо вилузувався з куфайки, піджака, ватника. — Хай воно пропаде усе пропадом — не заплачу. А як тітка запитає, де барахло, скажемо — у лісі перестріли бандити і роздягли! Ех, Михайлику, думаєш, дядько і душу за копійку продасть? Хіба б не хотів я, аби і мене, як діда Кіндрата, на небо живцем зачерпнули? Тільки не витанцьовується. А хіба оновитися не хочеться, наче іконі у пакульського отця Савки? Тільки ж іржі на мені в три пальці і жоден піп не допоможе. Звечора думаєш: завтра почну нове життя, чисте і світле. А вранці тебе стиснуть в автобусі, наче камсину в бочці, потім вистрелять тобою з дверей, аж несешся ти зі свистом два квартали від зупинки до водоконтори, лякаючи гав та горобців і збиваючи головою радіоантени з дахів; нарешті падаєш на свій стілець і півгодини віддихуєшся. І поки ти віддихуєшся, хапаючи фіолетове, настояне на чорнилі конторське повітря, під'їздить до парадного гайку на конторській, кофейних тонів "Победі" директор водоконтори, такий же, як і ти, репаний пакулець Омелько Омелькович… І скалка тобі в самісіньке серце: чим ти гірший од Омелька? Тільки й того, що Омелько на кожних зборах у бухгалтерському технікумі товк воду в ступі і дотовкся, що призначили його директором водоконтори. Тепер їздить на роботу в державній "Побєді", а тебе в автобусі б'ють і тіпають, наче коноплі на терниці. І поганенька обивательська заздрість точить тобі душу. Розумієш, що обивательська, усе розумієш — а… Тут ще Дора: "Омельчиха в Пакуль по вишні на "Побєді" котить, а ми за нею пилюку ковтаємо". — "Не паси завидющими очима чужого товару, бо свій розбіжиться, — скажеш їй, — і все те минуще, проштрафиться Омелько — на викиштель його, і машину заберуть, і, може, мене замість Омелька настановлять, і возитиму я тебе, Дорюнечко, на "Побєді" в твоє задоволення". Дора на те посміхнеться скрива, наче рану сіллю посипле, а ти стоїш стовпом мальованим та й думу думаєш: пливуть роки, пливуть, і якщо не зараз, то коли?