Йосиф

Страница 2 из 6

Шолом-Алейхем

Само собою зрозуміло, що завоювати їх довір'я мені було не так легко, як вам здається. Я йшов до цього поволі, крок по кроку. Насамперед я почав вкидати слівце мимохідь, зітхаючи при цьому, про загальні злидні, натякав, що у т а к и х справах для мене гроші не відіграють ніякої ролі: коли треба викинути карбованця, не треба шкодувати і викинути. Ви розумієте, що таке "викинути" карбованця? Один "виймає" карбованця, а інший "викидає" карбованця. Це різниця! "Викинути"-це значить вихопити гаманця, вийняти монету: ізвольтє! — ось вам, значить, — не рахуючи. Так я люблю. Не завжди, звичайно, а тоді, коли треба. Коли треба викинути двадцять чи п'ятдесят, чи навіть сотню, рука не повинна тремтіти. Скажімо, ви сидите з товариством у ресторані і обідаєте або вечеряєте. Вам подають рахунок, і ви платите. Ви повинні тоді лише глянути на нижній рядок, на підсумок, розмовляючи при цьому про щось стороннє. А коли вам приносять здачу, не треба перевіряти, наче базарна перекупка, що продає цибулю, а покласти в кишеню — і край.

Життя, розумієте, це — школа, яку треба пройти. Жити треба вміючи! Я можу сказати за себе, що я вмію жити, бо знаю, що до чого, де треба, а де не треба. Будьте певні, що я ніколи не пересолю, і по мені ви ніколи не впізнаєте, що в мене на думці. Шкода, що ви мене не бачили тоді серед голодранців. Ви напевне подумали б, що я такий самий голодранець, як і вони. Тобто довгого волосся я собі не запустив і сорочки не надів. Я був у тому самому смокінгу і білій жилетці, що й тепер. Але я цікавився всім, чим і вони цікавляться, і говорив те саме, що й вони говорять: "пролетаріат...", "Бебель...", "Маркс...", "реагувати..." і ще такі слова я сипав кожного разу, наче з рукава. І дивна річ, чим більше я підлещувався до них, тим більше вони уникали мене. Коли я починав сипати словами: "пролетаріат...", "Бебель...", "Маркс...", "реагувати...", я помічав, що голодранці замовкають, якось чудно перезираються, колупаючи при цьому в зубах... Проте гроші вони брали в мене сім разів на тиждень. Треба вам знати, що мало не щодня вони влаштовували концерти, і раз у раз я був їхньою першою жертвою: "Джентльмен, мабуть, сьогодні теж візьме квиток першого ряду за троячку?"

"Джентльмен" — іншого імені я у них не мав — мусив сім разів на тиждень брати квитки по троячці. Хіба він мав інший вихід? А тоді, коли "джентльмен" приходив під час якоїсь розмови голодранців, одразу ставало тихо, ні мур-мур, немовби ніхто й не розмовляв. Німі люди!.. Само собою зрозуміло, що "джентльменові" це дуже допікало. Але що я міг зробити? Проте я вам уже сказав, коли хочу чогось досягти, я нічого не пошкодую. Помалу, поступово мені все-таки вдалося завоювати їх довір'я настільки, що мені навіть дозволено було піти на їхню "дискусію". Там, сказали мені, виступить Йосиф з промовою.

Можете уявити собі мою радість, коли я дожив до цього Я матиму честь побачити того Йосифа і послухаю його промову.

Де відбудеться дискусія і коли вона відбудеться — цього аж ніяк не можна було дізнатися у них. Я навіть не хотів допитуватися, — я знав, що прийдуть у свій час і скажуть мені. У цих голодранців, треба вам знати, все робиться по секрету. Їхньою мовою воно зветься "конспірація" — я це слово знаю напам'ять і записав його собі в книжечку. Завжди, коли почую гарне слово, я одразу записую його собі в книжечку. Чи придасться воно, чи ні — не знаю, в усякому разі, не пошкодить.

Коротше кажучи, якось одного гарного літнього дня, у суботу це було, заскочили до мене двоє голодранців — у чорних сорочках, звичайно, — і покликали мене: "Ходімо!" — "Куди?" — "Байдуже! Ходімо з нами..." Нічого не вдієш, треба йти... І ми подалися ген-ген далеко, аж за місто і таки до лісу. Ідучи, зустрічали ми кожного разу іншого голодранця; сидить собі під деревом, дивиться ніби зовсім не на нас і буркне у безвість: "Праворуч!" або "Ліворуч!.."

Сказати, що я боявся, не можна, це — дурниці. Чого боятися? Просто мені не подобалось, що я, молода людина, купець, з певною репутацією, з гарними заробітками, для якого гроші — раз плюнути і тому подобноє, дозволяю хлопчакам, голодранцям вести себе за руку. Ви розумієте?..

Чого вам довго розказувати! Ми йшли, ішли та йшли, як то кажуть, полями й лісами, так довго, аж поки дісталися до високої гори. І тільки коли ми видряпались на цю гору і зійшли по той бік гори, я побачив перед собою море голів. Це сиділа на землі юрба голодранців, парубчаків у чорних сорочках, дівчат у блузках і просто молодь. А зібралося їх до біса! Боюся сказати, чи не три тисячі, а може, й більше. І тиша яка: муха пролетить — почуєш! Нишком, навшпиньки підійшли ми до табору, сіли на землю, і я почав придивлятися, де тут отой Йосиф. Нарешті, побачив... Уявіть собі, кого! Я побачив знайому людину, таки одного з тих голодранців, які разом зі мною обідали в ресторані у вдови... Отакої!

Перша моя думка була: "Оце все? Не більше?!! Оце той самий Йосиф?.. А я думав, що він не знати який. З рогами!.." Скажу вам щиру правду, мені майже приємно було — ні, таки дуже приємно було, що так вийшло... Я порівняв його з собою — не тому, що вважаю себе за таку видатну персону, краще якої немає на світі. Я себе не обманюю, знаю, що є кращі за мене. Але супроти нього... Ви розумієте? Я вам змалюю його точно, яким я його побачив у першу хвилину. Спершись на дерево, стояв невеличкий, виснажений, худорлявий чоловічок, з вузькими грудьми, із запалими щічками, вкритими хворобливим рум'янцем, ще зовсім ріденькою русявою борідкою; але чоло високе, біле, широке, брови густі, і очі сірі, наче в кішки, так і горять. І язичок у нього! Побий мене грім, якщо я можу навіть тепер зрозуміти, звідки взялася така сила у цієї істоти! Як він міг говорити так голосно, і так швидко, і так багато, і так довго, і з таким запалом, і з таким завзяттям, і з такою пристрастю? Мушу вам сказати, що то була не звичайна людська мова. Це був або перевертень, або якась заведена машина, або хтось з неба сипав словами, вергав вогнем. Або, може, це зовсім дерево говорило... Мені все здавалося, що ось-ось ця невеличка, сіроока істота із хворобливим рум'янцем на запалих щоках зніметься й полине слідом за своїми словами туди, кудись у височінь... Ні! Кажіть собі що хочете, я вже чув на своєму віку найвидатніших, найкращих адвокатів, але такої промови я ще не чув ніколи і, здається, ніколи вже не почую...