У нього вже була власна пара коней і кучер Пантелеймон у бархатній жилетці. Світив місяць. Було тихо, тепло, але тепло по-осінньому. В передмісті, коло боєнь, вили собаки. Старцев лишив коней на краю міста, в якомусь із завулків, а сам пішов на кладовище пішки. "У кожного свої химери,— думав він.— Котик теж химерна і — хто знає? — може, вона не жартує, прийде",— і він піддався цій кволій, пустій надії, і вона сп'янила його.
З півверсти він пройшов полем. Кладовище позначилося вдалині темною смугою, наче ліс або великий сад. З'явилась ограда з білого каменю, ворота; при місячному світлі на воротах можна було прочитати: "Грядет час в онь же..." Старцев увійшов у хвіртку, і перше, що він побачив, це білі хрести й пам'ятники обабіч широкої алеї і чорні тіні від них і від тополь; і навколо далеко було видно біле й чорне, і сонні дерева схиляли своє гілля над білим. Здавалось, що тут було світліше, як у полі; листя кленів, схоже на лапи, чітко вирізнялось на жовтому піску алей і на плитах, і написи на пам'ятниках були виразні. Спочатку Старцева вразило те, що він бачив тепер вперше в житті і чого, мабуть, більше вже не випаде бачити: світ, не схожий ні на що інше,— світ, де місячне сяйво таке гарне й м'яке, наче тут його колиска, де немає життя, немає й немає, але в кожній темній тополі, в кожній могилі почувається присутність таємниці, яка обіцяє життя тихе, прекрасне, вічне. Од плит і зав'ялих квітів, разом з осіннім запахом листя, віє прощенням, сумом і спокоєм.
Навколо німа тиша; у глибокому смиренні з неба дивилися зірки, і кроки Старцева лунали так різко й недоречно. І тільки коли в церкві став дзвонити годинник і він уявив самого себе мертвим, закопаним тут навіки, то йому здалось, що хтось дивиться на нього, і він на хвилину подумав, що це не спокій і не тиша, а глухий сум небуття. приглушений відчай...
Пам'ятник Деметті у вигляді каплиці, з ангелом нагорі; колись в С. була проїздом італійська опера, якась із співачок вмерла, її поховали і поставили цей пам'ятник. У місті вже ніхто не пам'ятав про неї, та лампадка над входом віддзеркалювала місячне світло і, здавалось, горіла.
Нікого не було. Та й хто піде сюди опівночі? Але Старцев ждав, і, наче місячне світло підігрівало в ньому жагу, ждав жагуче, і уявляв собі поцілунки, обійми. Він посидів біля пам'ятника з півгодини, потім пройшовся бічними алеями, із капелюхом в руці, очікуючи і думаючи про те, скільки тут, у цих могилах закопано жінок і дівчат, які були вродливі, чарівні, які кохали, горіли вночі жагою, віддаючись ласці. Як, по суті, недобре жартує з людини мати природа, як прикро усвідомлювати це! Старцев думав так, і в той же час йому хотілося закричати, що він хоче, що він жде кохання, хоч би що там було; перед ним біліли вже не брили мармуру, а прекрасні тіла, він бачив форми, які соромливо ховалися в затінку дерев, відчував тепло, і ця млость ставала нестерпною...
І, немов опустилася завіса, місяць зайшов за хмари, і раптом все потемніло навколо. Старцев ледве знайшов ворота,— вже було темно, як осінньої ночі,— потім години з півтори блукав, відшукуючи завулок, де лишив своїх коней.
— Я стомився, ледве тримаюсь на ногах,— сказав він Пантелеймонові.
І, сідаючи з насолодою в коляску, він подумав:
"Ох, не треба б гладшати!"
III
Другого дня ввечері він поїхав до Туркіних свататись. Але це, як виявилось, було незручним, бо Катерину Іванівну в її кімнаті причісував перукар. Вона збиралась у клуб на танцювальний вечір.
Довелося знову довго сидіти в їдальні і пити чай. Іван Петрович, бачачи, що гість задуманий і нудьгує, вийняв з жилетної кишені записочки, прочитав смішний лист німця-управителя про те, як у маєтку попсувалася вся замкнутість і обвалилася покривленість.
"А посаг вони дадуть, мабуть, немалий",— думав Старцев, неуважно слухаючи.
Після безсонної ночі він був якийсь приголомшений, наче його обпоїли чимось солодким та снотворним; на душі було туманно, але радісно, тепло, і в той же час у голові якийсь холодний, важкий шматочок міркував:
"Зупинись, поки не пізно! Чи до пари вона тобі? Вона розпещена, вередлива, спить до другої години, а ти дячків син, земський лікар..."
"Ну що ж? — думав він.— І нехай".
"До того ж, коли ти одружишся з нею,— продовжував шматочок,— то її рідня примусить тебе кинути земську службу і жити в місті".
"Ну що ж? — думав він.— У місті, то й у місті. Дадуть посаг, заведемо обстановку..."
Нарешті увійшла Катерина Іванівна у бальному вбранні, декольте, гарненька, чистенька, і Старцев замішувався і прийшов у такий захват, що не міг вимовити ані слова, а тільки дивився на неї і сміявся.
Вона стала прощатися, і він — залишатися тут йому не було вже рації — підвівся, кажучи, що йому час додому: ждуть хворі.
— Нічого не поробиш,— сказав Іван Петрович,— їдьте, до речі ж підвезете Котика в клуб.
Надворі накрапав дощ, було дуже темно, і тільки з хрипкого кашлю Пантелеймона можна було вгадати, де коні. Підняли у колясці верх.
— Я йду по кіллю, ти йдеш, покіль ллєш,— говорив Іван Петрович, підсаджуючи дочку в коляску,— він йде, покіль ллє... Рушай! Прощайте, будь ласка!
Поїхали.
— А я вчора був на кладовищі,— почав Старцев.— Як це невеликодушно і немилосердно з вашого боку...
— Ви були на кладовищі?
— Так, я був там і чекав на вас майже до другої. Я страждав...
— І страждайте, коли не розумієте жартів.
Катерина Іванівна, вдоволена, що так хитро пожартувала з закоханого і що її так сильно кохають, зареготала і раптом скрикнула від переляку, бо в цей саме час коні круто повертали в ворота клубу і коляска похилилась. Старцев обійняв Катерину Іванівну за талію; вона, перелякана, пригорнулась до нього, і він не втримався і жагуче поцілував її в губи, в підборіддя і міцніше обійняв.
— Годі,— сказала вона сухо.
І за мить її вже не було в колясці, і городовий біля освітленого під'їзду клубу горлав огидним голосом на Пантелеймона:
— Чого зупинився, гаво? Проїжджай далі!
Старцев приїхав додому, але скоро повернувся. Одягнений у чужий фрак і білий твердий галстук, що якось усе стовбурчився і хотів сповзти з комірця, він опівночі сидів у клубі у вітальні і захоплено говорив Катерині Іванівні: