Йона

Страница 5 из 5

Альбер Камю

За кілька годин по тому, уже за північ, у спальні мовчки сиділи Луїза, Рато і Йона, точніше, сиділи на ліжку Луїза й Рато, а Йона стояв. Діти спали, собак відвезли в село, де їх тримали за невелику плату, Луїза тільки-но перемила, а Йона й Рато повитирали гору посуду, всі добряче потомилися. Коли Рато, дивлячись на гору мисок, сказав: "Найміть прислугу", — Луїза сумовито відповіла: "А куди ми її притулимо?" Отож усі сиділи й мовчали. "Ти задоволений життям?" — раптом спитав Рато. Йона посміхнувся, але вигляд у нього був невеселий. "Так. До мене всі добре ставляться". — "Ні, — мовив Рато. — Не помиляйся. — Не всі ці люди добрі". — "Про кого ти говориш?" — "А хоч би й про твоїх друзів-живописців". — "Я знаю, що ти маєш на увазі. Але це трапляється з багатьма художниками, навіть з найвидатні-шими. Вони не певні, що існують як художники. І ось вони намагаються себе в цьому переконати — критикують, осуджують. Це додає їм сили, це означає для них почати існувати. Вони такі самотні!" Рато похитав головою. "Повір мені, — сказав Йона, — я їх знаю. їх треба любити" — "Ну а ти, — сказав Рато, — ти існуєш? Адже ти ніколи ні про кого не говориш поганого". Йона засміявся. "О, я часто думаю погано про людей. Але я не злостивий. — І додав серйозно: — Ні, я не ручуся, що існую. Але я певен, що буду існувати". Рато запитав у Луїзи, що вона, про це думає. Скинувши заціпеніння від утоми, вона сказала, що Йона має рацію: думка їхніх відвідувачів нічого не важить. Важить лише робота Йони. І вона відчувала, що йому заважає дитина. До того ж хлопчик підростав, треба було купити йому ліжечко, а воно займе місце. Як бути, поки вони не знайшли більшої квартири? Йона озирав спальню. Звичайно, це не ідеальне вирішення проблеми — ліжко було зашироке. Але кімната весь день стояла порожня. Він виклав свою думку Луїзі. Вона замислилася. У спальні Йону принаймні не турбуватимуть: ке будуть же сторонні лягати на їхнє ліжко. "Що ви на це скажете?" — в свою чергу спитала Луїза в Рато. Той подивився на Йону. Йона споглядав вікна будинку напроти. Потім звів очі на беззоряне небо і пішов до вікна запнути штори. Озирнувшись, він посміхнувся до Рато й мовчки сів на ліжку біля нього. Луїза, явно вкрай виснажена, оголосила, що йде під душ. Коли друзі залишилися наодинці, Йона відчув, як Рато присунувся до нього, торкнувшись плечем його плеча. Він не глянув на нього, але сказав: "Я люблю малювати картини. Я хотів би малювати вдень і вночі, все життя. Хіба це не є щастя?" З ніжністю дивлячись на нього, Рато сказав: "Так, це і є щастя". Діти росли, і Йона був радий бачити їх веселими та здоровими. Вони ходили до школи й поверталися о четвертій годині. Йона міг милуватися на них вечорами й, крім того, суботами в другій половині дня, четвергами та протягом частих і довгих канікул. Вони були ще надто маленькі, аби тихо й мирно гратися, і надто жваві, аби оселя не повнилася їхніми галасливими суперечками та сміхом. Доводилося їх угамовувати, сварити, страхати карою, а то й ляпанців надавати для годиться. Треба було прати білизну й пришивати відірвані ґудзики; Луїзи на все це не вистачало. Оскільки вони не могли найняти навіть денну прислугу — за тієї тісноти, в якій вони мешкали, будь-яка стороння людина була б тягарем, — Йона запропонував покликати на допомогу сестру Луїзи Розу, у якої помер чоловік і була доросла дочка. "Так, — відповіла Луїза, — з Розою можна буде не соромитися. Будь-коли можна буде їй вказати на двері". Йона зрадів з такого вирішення проблеми, яке полегшувало становище Луїзи й водночас його сумління, обтяжене тим, що дружина одна несла тягар життєвих турбот. Це було значною полегкістю, тим більше, що Роза приводила з собою дочку. Обидві мали добру душу й були вірні та некорисливі. Вони робили все можливе й неможливе, аби допомогти подружжю, й не шкодували власного часу. Цьому сприяла нудьга їхнього самотнього життя та приємна атмосфера простоти й невимушеності, яку вони знайшли в Луїзи. Як вона й розраховувала, ніхто не церемонився з родичками, й вони з першого дня відчули себе як удома. Велика кімната стала загальною й була тепер водночас їдальнею та дитячою. У маленькій кімнаті, де спала найменша дитина, складали полотна й ставили розкладачку, на якій спала Роза, коли приходила без дочки й залишалася ночувати. Йона займав спальню й працював між ліжком та вікном. Йому лише доводилося вранці чекати, доки після дитячої приберуть і його кімнату. Потім його вже ніхто не турбував, хіба що заходили взяти що-небудь з білизни: єдина в хаті шафа стояла у спальні. Відвідувачі, правда, не такі численні, як колись, звикли до перемін і всупереч сподіванням Луїзи дозволяли собі прилягти на подружню постіль, аби зручніше було гомоніти з Йоною. Прибігали й діти поцілувати батька. "Покажи малюночок". Йона показував їм картину, яку писав, і ніжно цілував їх. Випроваджуючи дітей, він відчував, що вони цілком, неподільно володіють його серцем. Якби він їх втратив, то в нього не лишилося б нічого — тільки порожнеча та самотність. Він любив їх так само, як живопис, бо вони одні в цілому світі, так само як і живопис, були сповнені життя. Однак Йона працював менше, і сам не знав чому. Він і далі не шукав розваг, але малювати йому тепер було важко навіть у години самотності. Він проводив ці години, дивлячись на небо. Він завжди був розгублений, самозаглиблений, а тепер зробився мрійником. Замість того, щоб малювати, він розмірковував про живопис, про своє покликання. Він, як і досі, казав собі: "Я люблю малювати", — але рука його, що тримала пензель, кволо повисала, й він прислухався до звуків радіо, що долинали здаля. Водночас його слава йшла на спад. Йому приносили досить стримані або лайливі статті про його картини, інколи такі злі, аж йому щеміло серце. Але він казав собі, що можна мати користь і з тих наскоків — вони примусять його працювати краще. Ті, хто усе ще приходив до нього, трималися з ним тепер запанібрата, як з давнім приятелем, з котрим нічого панькатися. Коли він знову заходжувався коло роботи, вони казали йому: "Та кинь, устигнеш!" Йона відчував, що ці невдахи до певної міри вже бачать у ньому товариша по нещастю. Але з іншого боку, в цих нових стосунках було щось втішне. Рато стенав плечима: "Ти просто дурень. Вони тебе зовсім не люблять". — "Тепер вони мене трошки люблять, — відповідав Йона. — А трохи любові — це дуже багато. Хіба не однаково, звідки вона взялася?" Отож він і далі розмовляв, відповідав на листи і так-сяк малював. Зрідка він працював по-справжньому, головним, чином, неділями, коли діти йшли на прогулянку з Луїзою та Розою. Увечері він радів, побачивши, що картина, над якою він працював, трохи посувається вперед. В ту пору він писав небо. Коли торговець дав йому зрозуміти, що попит на його картини помітно впав і що тому він, на жаль, має зменшити місячне утримання, Йона згодився на це, а Луїза не могла стримати занепокоєння. Підходив вересень, потрібно було одягти дітей до нового учбового року. Вона з властивою їй мужністю сама взялася до роботи, але незабаром побачила, що не впорається. Роза могла полагодити білизну та пришити ґудзики, але пошити щось не вміла. Зате двоюрідна сестра її чоловіка була кравчиня, й вона взялася допомогти Луїзі. Час від часу вона сідала на стілець в кутку спальні, де, між іншим, ця мовчазна особа сиділа тихо й спокійно. Так спокійно, що Луїза порадила Йоні написати з неї "Трудівницю". "Слушна думка", — відповів Йона. Він спробував, зіпсував два полотна й повернувся до початого неба. Наступного дня він, замість того, щоб малювати, довго гуляв по хаті й розмірковував. Прийшов схвильований учень показати йому довгу статтю, яку він інакше не прочитав би. З неї він дізнався, що його живопис водночас претензійний та старомодний. Зателефонував торговець, аби знову висловити йому стурбованість, яку викликає в нього крива попиту. Однак Йона й далі поринав у мрії та думки. Учневі він сказав, що в статті є частка істини, але в нього попереду є ще багато років для роботи. Торговцю він відповів, що розуміє ного, але не поділяє хвилювання. У нього великі задуми, він збирається створити щось дійсно нове, все піде на лад. При цьому він відчув, що говорить правду і що щаслива зоря сприятиме йому. Треба тільки розумно організувати повсякденне життя. Назавтра він спробував працювати в коридорі, позавтра — в душовій, під електричним світлом, наступного дня — на кухні. Але вперше йому заважали люди, на яких він усюди натикався, — і ті, кого він ледь знав, і його близькі. На деякий час він припинив працю й поринув у роздуми. Якби була краща пора року, він почав би малювати з натури. Але, на жаль, наближалася зима, й до весни важко було братися до пейзажів. Він усе-таки спробував, але незабаром здався: холод пробирав до кісток. Він провів кілька днів наодинці зі своїми полотнами — то сидів коло них, то стояв біля вікна; він більше не малював. Потім він почав зранку йти з дому. Він збирався накидати якусь деталь, дерево, пере-хняблений будинок, профіль перехожого. Надвечір виявлялося, що він нічого не зробив. Його відволікала найменша принада — газети, випадкова зустріч, вітрини, кав'ярні, де можна посидіти в теплі. Щовечора він вишукував відмовки, задобрюючи своє нечисте сумління, яке постійно гризло його. О, та він малюватиме, неодмінно малюватиме, і краще, ніж досі, коли мине цей період гаданої спустошеності. В ньому вершиться внутрішня робота, тільки й того, а потім його щаслива зоря, немов умита, ще осяйніша, прозирне з-за густого туману, що огортав її. А поки що він унадився до кав'ярень. Він помітив, що алкоголь викликає в нього такий самий душевний злет, який він відчував у ту пору, коли завзято працював цілими днями й думав про свою картину з палкою ніжністю, яку можна було порівняти лише з його любов'ю до дітей. Після другої чарки кон'яку його огортало це солодке піднесення, й він відчував себе водночас володарем світу і його слугою. Правда, він розкошував цим відчуттям склавши руки, й воно лишалося пустоцвітом, не перетворюючись на витвір мистецтва. Але воно найбільше нагадувало творчу радість, яка була сенсом ного життя, й він гаяв тепер довгі години в цих гамірних і просякнутих димом закладах. Однак він уникав місць, де бували художники. Коли він здибав знайомого і той заговорював з ним про його живопис, він жахався. Йому кортіло втекти, його співрозмовник помічав це, і тоді він тікав. Він знав, що про нього поза очі говорять: "Він має себе за Рембрандта", — і це ще дужче його бентежило. Принаймні він уже не посміхався, а його колишні друзі робили з цього дивний, але неминучий висновок: "Він не посміхається, отже, він вельми задоволений з себе". Знаючи це, він усе більше цурався людей свого кола. Варто йому було, заходячи до кав'ярні, відчути, що хтось із присутніх упізнав його, як йому тьохкало серце. Безпорадний і сповнений незбагненного суму, він на мить завмирав, тамуючи збентеження і несподівану тугу за дружнім співчуттям, згадував Рато з його добрим поглядом і, крутнувшись, виходив. "Ну й фізіономія!" — почув він якось у себе за спиною. Він бував тепер лише у віддалених від центру кварталах, де його ніхто не знав. Тут він міг говорити, посміхатися, до нього поверталася його доброзичливість, ніхто його ні про що не питав. Він завів собі невибагливих приятелів. Особливо він любив погомоніти з одним із них, гарсоном з привокзального буфету, куди він частенько зазирав. Одного разу той поцікавився: "А чим ви займаєтеся?" — "Малюю", — відповів Йона. "Маляруєте чи картини малюєте?" — "Картини". — "О це важка справа", — мовив гарсон. І більше вони цієї теми не торкалися. Так, малювати важко, казав собі Йона, але він з цим упорається, треба лише продумати, як організувати свою роботу. Потроху за склянкою вина він придбав нових знайомих. Йому на допомогу прийшли жінки. Він міг поговорити з ними до чи після постелі, а головне, трохи похвалитися — вони його розуміли, навіть коли не дуже йому вірили. Інколи йому здавалося, що до нього повертається його колишня творча сила. Одного разу, натхненний однією із своїх приятельок, він відважився взятися до діла. Він повернувся додому і, поки не було кравчині, спробував знову попрацювати у спальні. Але за годину він відклав полотно, посміхнувся Луїзі, дивлячись на неї невидющим поглядом, і вийшов. Він пиячив цілісінький День і провів ніч у своєї приятельки, де, втім, відразу заснув. Вранці його зустріла втілена скорбота в образі Луїзи. Вона хотіла знати, чи спав він з тією жінкою. Йона сказав, що ні, бо був п'яний, але що раніш він спав з іншими. І вперше він з болем у серці побачив у неї той вираз обличчя, який буває у людей від раптових пекучих страждань, — це було обличчя жінки, що потопає. Лише тоді він збагнув, що весь цей час не думав про неї, і йому стало соромно. Він попросив у неї пробачення, сказав, що з цим покінчено, що від завтра все буде, як колись. Луїза була не в змозі щось говорити, й вона одвернулася, щоб приховати сльози. Наступного дня Йона рано-вранці вийшов з дому. Йшов дощ. Він повернувся, вимоклий до нитки, навантажений дошками. У себе він застав двох давніх приятелів, що зайшли провідати його. Вони пили каву у великій кімнаті. "Йона змінює техніку. Він збирається малювати на дереві". Йона посміхнувся. "Річ не в тім. Але я розпочинаю щось нове". Йона вийшов до маленького коридора, що прилягав до душової, туалету й кухні і там, де він утворював прямий кут з коридором, що вів до передпокою, зупинився й довго дивився на високі стіни, що піднімалися до темної стелі. Йому знадобилася драбина, й він спустився по неї до кон-с'єржа. Повернувшись, він застав у себе ще кількох чоловік, і йому довелося відбиватися від гостей, що оточили його, вельми раді бачити його знову, та від домашніх, що чіплялися до нього з розпитами. Нарешті він дістався до кінця коридора. В цю мить дружина його виходила з кухні. Йона поставив драбину й міцно притис Луїзу до грудей. Вона благальне глянула на нього. "Прошу тебе, — мовила вона, — не починай спочатку". — "Ні-ні, — відповів Йона. — Я буду малювати, я мушу малювати". Але здавалося, що він говорить сам до себе, погляд у нього був відсутній. Він узявся до роботи. Насере-дині висоти стін він почав споруджувати поміст, щоб вийшло щось схоже на вузьку, але глибоку й високу антресолю. Надвечір усе було готове. Ставши на драбину, Йона вчепився за край помосту і, щоб випробувати його на міцність, повис на ньому і кілька разів підтягнувся. Потім він приєднався до гостей і домашніх, усі були раді, іцо він знову став таким привітним. Увечері, коли вдома було трохи менше людей, Йона взяв гасову лампу, стілець, ослінчик і підрамник і все це підняв на антресолю, супроводжуваний цікавими поглядами трьох жінок і дітей. "Ось так, — сказав він, вибравшись на своє сідало. — Тут я працюватиму, нікому не заважаючи". Луїза спитала, чи певний він, що зможе там малювати. "Звичайно, — відповів він, — для цього багато місця не потрібно. Мені тут буде вільніше. Деякі знамениті художники малювали при свічках, і зрештою... Дошки не прогинаються?" Ні, вони не прогиналися. "Будь певна, — мовив Йона, — кращої ради не знайдеш". І він спустився вниз. Наступного дня, удосвіта, він видерся на антресолю, сів, поставив підрамник на ослінчик, притулив його до стіни й почав чекати, не запалюючи лампи. Він ясно чув тільки гомін, що долинав з кухні й туалету. Все інше — телефонні дзвінки та дзвінки у двері, човгання, розмови — звучали приглушено, мовби долітали з вулиці чи сусіднього двору. І в той час, коли оселя була затоплена нещадно яскравим світлом, тут панували дрімотливі сутінки. Час від часу приходив хтось із друзів і звертався до Йони з-під антресолі: "Що ти там робиш, Йоно?" — "Працюю". — "Без світла?" — "Поки що — так". Він не малював, але розмірковував. У сутінках і відносній тиші, яка в порівнянні з тим, що було досі, здавалася йому могильною, він прислухався до власного серця. Звуки, що долинали до антресолі, начебто вже не досягали до Йони, навіть якщо це були слова, звернені до нього. Так самотні люди помирають у своїй постелі, уві сні, а вранці в кімнаті, де немає жодної живої душі, невгавно дзвонить телефон, волаючи до навіки глухого тіла. Але Йона жив, він прислухався до німоти в собі самому, він чекав на свою щасливу зорю, яка все ще ховалася, але от-от мала знову зійти і засяяти як колись, освітити його життя, повне порожньої метушні. "Засяй, засяй, — просив він. — Не позбавляй мене твого світла". Вона засяє, він був певен того. Але він мав подумати ще, користаючись з того, що йому нарешті дано залишитися наодинці, не розлучаючись зі своїми близькими. Йому потрібно було усвідомити те, чого він досі ще не збагнув до пуття, хоча завжди відчував і завжди малював, наче знав. Він повинен був нарешті заволодіти таїною, яка, як він здогадувався, була не лише таїною мистецтва. Тому він і не засвічував лампу. Тепер Йона щодня піднімався на антресолю. Знайомі почали заходити рідше, відчуваючи, що заклопотаній Луїзі не до розмов. Йона спускався, коли його кликали до столу, й знов вибирався на своє сідало. Цілий день він нерухомо сидів у темряві. Лише вночі він приєднувався до дружини, що вже лягла спати. Минуло кілька днів, і він попросив Луїзу принести йому сніданок, що вона турботливо й зробила, розчуливши Йону. Аби не турбувати її даремно, він подав їй думку заготувати сякі-такі харчі, які він триматиме на антресолі. Зрештою він взагалі перестав спускатися протягом дня, але майже не торкався своїх припасів. Якось увечері він покликав Луїзу й попросив у неї ковдру. "Я проведу ніч тут". Луїза подивилася на нього, задерши голову. Вона вже розтулила була рота, але стрималася й нічого не сказала. Вона лише пильно дивилася на нього з тривожним і сумним виразом на обличчі, і він раптом помітив, як вона дуже постаріла, і зрозумів, що їхнє нелегке життя наклало і на неї глибокий відбиток. Тоді він подумав про те, що ніколи їй по-справжньому не допомагав. І перш ніж він спромігся заговорити, вона посміхнулася йому з ніжністю, від якої в нього стислося серце. "Як хочеш, любий", — мовила вона. Відтоді Йона ночував на антресолі, звідки тепер майже не спускався. Відвідувачі зникли, бо Йону неможливо було застати ні вдень, ні вночі. Одним казали, що він за містом, іншим, коли набридло брехати, пояснювали, що він знайшов собі майстерню. Тільки вірний Рато відвідував їх, як завжди. Він видирався на драбину, й над помостом з'являлася його велика голова. "Як справи?" — питав він. "Чудово". — "Ти працюєш?" — "Звичайно!" — "Але ж у тебе немає полотна!" — "І все ж таки я працюю". Важко було провадити той діалог драбини з антресоллю. Рато хитав головою, спускався, ремонтував Луїзі запобіжники чи замок, потім, не залазячи на драбину, прощався з Йоною, який з темряви відповідав йому: "Вітаю, друже". Якось увечері він додав: "І дякую". — "За що?" — "За те, що ти мене любиш". — "Оце новина!" — сказав Рато й пішов. Іншого вечора Йона покликав Рато, і той квапливо підійшов. Уперше нагорі горіла лампа. Йона розгублено визирнув з антресолі. "Дай мені полотно", — сказав він. "Та що з тобою? Ти схуд, ти схожий на привида". — "Я вже кілька днів майже не їм. Але це нічого, мені треба працювати". — "Спершу попоїж". — "Ні, я не хочу їсти". Рато приніс полотно. Перш ніж зникнути в глибині антресолі, Йона спитав у нього: "Як вони там?" — "Хто?" — "Луїза та діти". — "У них все гаразд. Але їм було б краще, якби ти був з ними". — "Я з ними не розлучаюся. Головне — скажи їм, що я з ними не розлучаюся". І він зник. Рато висловив своє занепокоєння Луїзі. Та зізналася йому, що вже кілька днів не знаходить собі місця. "Як бути? Ох, якби я могла працювати замість нього! — Вона скрушно дивилася на Рато. — Я не можу без нього жити!" — мовила вона. Рато вразило, що обличчя в неї знову стало юним. І тут він помітив, що вона почервоніла. Лампа горіла цілу ніч і цілий ранок наступного дня. Коли Рато чи Луїза підходили до антресолі й зверталися до Йони, він відповідав тільки: "Облиш мене, я працюю". Опівдні він попросив гасу. Лампа, що скніла, знову розгорілася і яскраво світила до самого вечора. Рато лишився вечеряти з Луїзою та дітьми. Опівночі він попрощався з Йоною. Біля антресолі, все ще освітленої, він на хвилину затримався, але так і пішов, нічого не сказавши. Вранці, коли Луїза встала, лампа все ще горіла. Випав чудовий день, але Йона цього не помічав. Полотно було повернуте лицем до стіни, а він сидів знеможений, впустивши руки на коліна. Він говорив собі, що віднині вже ніколи не працюватиме. Він був щасливий. Чути було, як рюмсають діти, ллється вода з крану, брязкає посуд. Луїза щось говорила. Вулицею їхала вантажна машина, і в величезних вікнах деренчали шибки. Життя тривало, світ був юний та прекрасний, Йона прислухався до любої метушні людей. На такій віддалі вона не заважала радості, що сповнювала його снагою, його мистецтву, його думкам, які він не міг висловити, яким судилося назавжди лишитися невисловленими, але які підносили його в недосяжну височину, де так вільно й солодко дихається. Діти гасали по кімнатах, маленька сміялася, а ось засміялася й Луїза — він так давно не чув її сміху. Він їх любив! Як він їх любив! Він загасив лампу, і в темряві, що запала... що це, чи не його зоря засяяла, як колись? Так, це була вона, він упізнав її, і серце його переповнювала вдячність. І, дивлячись на неї, він раптом безгучно впав. "Нічого страшного, — сказав лікар, якого покликали до Йони. — Він надто багато працює. За тиждень він буде на ногах". — "Він видужає, лікарю, ви певні того?" — спитала пригнічена Луїза. "Видужає". В іншій кімнаті Рато роздивлявся на полотно. Воно було чистісіньке, лише посередині Йона малесенькими літерами написав єдине слово — чи то "роз'єднання", чи то "об'єднання" — важко було розібрати.