І зараз згадав оце колишні свої невдачі — чоло хмарилося. Дивився на метушню біля криниці, по сходах, на горі, на грядках, і мов далеко-далеко десь шум отой. А в голові думка одна:
"Ну, а як би його — можна?"
Ні, не придумає нічого. Трудно. Це якби не в яру колодязь, а де ото грядки на горбі, а грядки нехай .би отут унизу. Тоді зробити б оте можна було. Тільки ринву зробити довгу, щоб од цямриння аж до шаплика дістала, й тягай тоді та лий на здоров'я, скільки влізе, по ринві отій у шаплик. Але проти горба нічого не поробиш.
Хлопець, замруживши очі, дивився на колодязь. Потім звів очі на горб і глянув теж примружено. "Та ринва довга на кільканадцять метрів. О, так би й шуміла вода. А проти гори, ну що ти їй зробиш? Низько дуже цей край проти того. А вище підняти? Куди ж вище? Це треба аж отак, як та гілка в осики заввишки, метрів на шість-сім. Тоді б лилася. І ринву на гілку якраз би можна. Та що з того, як же її, воду, допрёш на таку височінь? Як ти її в оту ринву виллєш? Це коли б був такий велетень..."
Шуміло навколо. Десь із-за саду від станції ще скрикнув паровоз. А Стьопа враз уп'явся в розсоху осики та аж на ліктя підвівся. А тоді раптово схопився, на коліно одне став. Очей не відривав. Очі горіли. А в грудях швидко-швидко так билося серце.
Затаїв дихання хлопець і, схвильований, в уяві вірьовку з цебром через розсоху перекинув. І за край тоді тягне, а цебер вище, вище... біля розсохи вже цебер, біля ринви.
Стьопа схопився з землі та так і сяє.
"А тепер тільки го-оп! — і по ринві дзюрчатиме вода на кручу в шаплик.
Ой, і чудово ж! Де зараз два десятки дітей-"водоносів" пиряють воду цеберками по. крутих сходах, зморені вкрай, бо важко,— тоді ні душі. Всі на грядках. А тут лише біля колодязя тягати воду будуть. А вгорі над головами вона біжить по ринві аж на грядки".
Мов у натурі, Стьопа бачить це зараз. Очі горять у нього. Обличчя розчервонілося. А в лоб високий сонце поцілувало.
"А! Підожди, ще, може, нічого й не вийде",— немов сказати хлопець хотів, як рукою провів по лобові. А радий і надійний.
"Чого там не вийде? Ох, і здорово ж!"
Схопивсь і швиденько по сходах на кручу.
На самій горі вже зустрів Петра — спускалися з Омель-ком по воду з цеберкою. На східцях Стьопа зупинився. І обличчя, догори до товаришів підведене, так і сяяло. Ті теж зупинилися. Петро вже й рота розкрив, щоб запитати — "Що таке?" Але Стьопа сам, хапаючись і пошепки для чогось:
— Хлопці, ну, брат, і діло нам предстоїть!
— Та ну?'
— Яке діло? — Омелько аж шию витягнув, чи летіти треба куди сторч головою — готовий.
Стьопа помовчав трохи, навмисне — "ага, мовляв, цікаво?" А тоді знов пошепки, з завзяттям:
— Водокачку будувати будемо.
— Та бре!
— Яку водокачку?
І дві пари очей блиснули і вп'ялися в Стьопині. Омелько нетерпляче схопив товариша й засмикав його.
— Та кажи толком, яку таку водокачку!"
Стьопа повів очима по сходах униз, де повзли, сопучи, з цеберками діти.
— Ану, дорогу,— хтось гукнув.
Стьопа відступивсь, дав дорогу. Пройшли захекані двоє. І мовив до хлопців Стьопа тоді:
— Бачите, як важко носити воду? А ми зробимо так, що буде легко. Здорово буде! Водокачка! А тільки треба обміркувати все гарненько, та тоді, хлопці, й візьмемось до. роботи.
Ось він іще з гори гляне, як воно з гори покаже.
Побіг Стьопа по сходах. Хлопці гукали знизу до нього. А він лише рукою махнув — "Зараз!", мовляв,— і подався.
Біля шаплика став і дивився вниз на колодязь. Для чогось став навколішки й прихилився до шаплика. Через його вінця довго дивився на ту осику, що внизу трохи осторонь од колодязя. Хтось набирав води з шаплика цеберкою — ненароком хлюпнув йому за шию води холодної. Лише кинувся хлопець і ногою того дриґнув, а й не поглянув. Так і прикипів поглядом до осики.
Метушились діти на вгороді, навколо шаплика. З шумом і з сміхом ранковим.
Од будинку зачувся дзвоник голосний на сніданок.
Тоді ж ізнизу Петро з Омельком воду принесли й налили в шаплик. Та до товариша мерщій.
— Ну, що, Стьопа?
— Діло буде!
Він, хапаючись і сяючи ввесь, розповів їм, що розсоха на осиці — "саме враз". Трошки низькувато ніби, ну, та шаплик можна в землю трохи підкопати. Та й шумітиме вода.
— Куди шумітиме?
— Як шумітиме?
Стьопа розповів їм про свій задум. Потім кожний із них по черзі прихилився до шаплика, як Стьопа отоді, і через вінця довго й пильно дивились на осику. Так захоплені всі. Аж не помітили, як пішли діти до будинку на сніданок.
— Ідіть! — гукав хтось на них.
Федько підвівся з колін і радий до хлопців:
— А, їй-бо, штука, братці, хороша. Ось даваймо!
— Та це вирішено вже й підписано. Кров з носа, а водокачка буде.
Після сніданку розташувалися діти на вчення. Стьопа, Петро; Омелько сиділи поруч. Докупи збилися й щось про себе — шу-шу-шу... Аж іншим заважали. Марійка не втерпіла, перехилилася через стіл та Стьопу штовхнула під бік — саме той план свій інженерський хлопцям викладав,— аж йокнув сердега.
— Ну, щастя твоє, що на уроці,— це Федько за товариша. І знов до хлопців прихилився. І знов — шу-шу-шу.
Тьотя Мар'яна тоді докірливо:
— Хлопці, ну та невже ж ви не набалакались? Кинулись хлопці один од одного, поодхилялися. А Стьопа
аж головою мотнув, мов намагався від думки тої про водокачку хоча б на хвилинку звільнитися. Пильно дивився на тьотю Мар'яну й слухав уважно її. Та хіба довго це! От знов очі хлопців якось непомітно сприснули з обличчя її і вниз під гору, де осика. Вже голос бринить, мов здалеку,— не чує хлопець слів окремих, а ніби струмок дзюрчить...
Ех, і дзюрчатиме вода в шаплик! Ні, перш вони зроблять, звичайно, спробу — маленьку водокачку — модель, але все як в натурі. І хай ніхто не знатиме про те, аж доки не закінчать, а тоді з дядею Михайлом порадяться.
З-за саду від станції звідкілясь ріс шум — то поїзд нісся,— враз скрикнув паровоз так дужо, аж кинулися з несподіванки дехто з дітей. Тоді міст глухо загув під колесами, під тисячопудовою вагою, а понад річкою луна покотилась удалину берегами. Це саме одинадцята година — харківський поїзд поштовий. Отже, навчанню кінець.
Сипнули з будинку діти на подвір'я. Немов із жмені хтось перлове рознизане намисто сипнув на скляне блюдо. Крик, сміх, метушня.