Ріретта збентежено зупинила погляд на дзиґарі, що на перехресті Монпарнасу, стрілки його показували двадцять хвилин на одинадцяту. "Не розумію Люлю, у неї дивакувата вдача, я ніколи не могла збагнути, коли вона любила чоловіків, а коли вони їй набридали: однак із П'єром вона має бути задоволена, такий тип чоловіка принаймні відрізняється від її торішнього коханця Рабю чи Ребю, як я його величала". Цей спогад її розважив, але Ріретта стримала усмішку, оскільки з неї не спускав очей худорлявий молодик; вражена його поглядом, вона відвернулася. Ребю мав обличчя, поцятковане чорними вуграми, і Люлю забавлялася, вичавлюючи їх нігтями: "Це бридко, але то не її вина: Люлю не знає, що таке гарний чоловік, я обожую кокетливих чоловіків, насамперед їхні гарні речі: сорочки, черевики, вишукані барвисті краватки; це якщо хочете, страшне почуття, а водночас і лагідне, воно сильне,— але ця сила лагідна, воно ніби запах англійського тютюну, одеколону і їхньої шкіри, коли вони добре поголені, це не... це не жіноча шкіра, а справжня кордовська шкіра, їхні міцні руки змикаються довкола вас, ви кладете голову їм на живіт, відчуваєте ніжний сильний запах охайного чоловіка, вони нашіптують вам ніжні слова; у них гарні речі, добротні міцні черевики з телячої шкіри, вони шепочуть: "Моя люба, моя мила",— і ви мало не зомліваєте. — Ріретта подумала про Луї, який торік покинув її, і серце в неї защеміло. — Самозакохана людина, що має купу дрібних приваб, перстень із печаткою, золотий портсигар і маленькі пристрасті... тільки такі зальотники можуть бути часом цинічніші за жінок. Найліпше — це сорокарічний чоловік, який дбає про себе, скроні в нього вже сивіють, волосся він зачісує назад, він худорлявий, широкоплечий, по-спортивному підтягнутий, який пізнав життя і буде добросердим та співчутливим. Люлю ще дівчинка, вона щаслива, що має такого друга, як я, бо П'єрові вона вже починає набридати і хтось би, може, й скористався цим на моєму місці, але я завжди кажу, щоб він набрався терпіння; коли він трошки ніжніший зі мною, я вдаю, ніби нічого не помічаю й починаю говорити за Люлю, і в мене завжди знаходяться слова, щоб похвалити її, та вона не заслуговує на те щастя, яке саме йде їй у руки, ні над чим не замислюється; хай би трохи пожила на самоті, як я, коли мене покинув Луї, і тоді б вона зрозуміла, що таке ввійти самій увечері до своєї кімнати, відпрацювавши весь день, і, нікого не побачивши, вмирати від бажання покласти голову на чиєсь плече. Цікаво, де набратися хоробрості, щоб устати вранці, піти на роботу, бути звабливою і веселою, додаючи снаги всім, тоді як хочеться радше вмерти, ніж жити далі".
Дзиґар вибив пів на дванадцяту. Ріретта думала про щастя, про блакитного птаха, про птаха щастя, про непокірного птаха кохання. Вона здригнулась: "Люлю запізнюється на півгодини, це нормально. Вона ніколи не покине свого чоловіка, їй для цього не вистачить сили волі. Вона залишається з Анрі переважно задля пристойності; дурить його, але оскільки він до неї звертається "Пані", вона вважає, що це не має значення. Люлю паплюжить його, але крий Боже, щоб хтось нагадав їй те, що вона казала вчора, вона розлютиться. Я зробила все, що могла, і я їй сказала те, що мала сказати,— тим гірше для неї".
Перед "Собором" зупинилося таксі, з якого вийшла Люлю. Вона несла велику валізу, і її обличчя було ніби врочисте.
— Я покинула Анрі,— крикнула вона ще здалеку.
Люлю, зігнувшись під тягарем ноші, підійшла ближче. Вона всміхалася.
— Невже, Люлю,— запитала Ріретта вражено,— ти не хочеш сказати?..
— Так,— кивнула Люлю,— по-всьому, я пішла від нього.
Ріретта ще дивилася недовірливо:
— Він знає? Ти про те йому сказала?
— Ще й як! — гнівно спалахнули очі Люлю.
— А як справи у тебе?! — запитала вона.
— Добре, моя маленька Люлю!
Ріретта не знала, що й думати, але здогадалася, що перш за все Люлю треба підбадьорити:
— Як це добре,— мовила вона,— яка ти хоробра.
Їй хотілося додати: от бачиш, зробити це не дуже важко. Але стрималася. Люлю була в піднесеному настрої: щоки в неї пашіли, очі сяяли. Вона сіла, поставивши біля себе валізу. На ній було сіре пальто, підперезане шкіряним паском, і світло-жовтий пуловер із стоячим коміром. Вона була простоволоса. Ріретті не подобалося, коли Люлю гуляла з нею без капелюха. Вона зразу відчувала, як її обіймає дивна суміш осуду і втіхи, Люлю в неї завжди викликала таке почуття. "Що я в ній люблю,— міркувала Ріретта,— то це її життєву снагу".
— Якщо коротко,— сказала Люлю,— то я вилила йому все, що накипіло на душі. Він був приголомшений.
— Я не можу отямитись,— мовила Ріретта. — Але який біс тебе ухопив, моя маленька Люлю? Ти перевершила саму себе. Ще вчора ввечері я віддала б голову на відруб, що ти його не покинеш.
— Це через мого меншого брата. Хай уже чоловік переді мною виставляється, та я не можу терпіти, коли він зачіпає мою родину.
— Але як це сталося?
— Де ж це офіціант? — спитала Люлю, похитуючись на стільці. — Офіціантів "Собору" ніколи нема на місці, їх не докличешся. Нас обслуговує отой малий брюнет?
— Атож,— відповіла Ріретта. — Знаєш, я його причарувала.
— Справді? В такому разі остерігайся прибиральниці, він постійно крутиться біля неї. Начебто залицяється, але, гадаю, це тільки привід, аби підглядати за жінками, що входять до вбиральні; коли вони виходять звідти, він їм дивиться просто у вічі, змушуючи червоніти. До речі, я повинна тебе на
хвилинку покинути, треба спуститися і подзвонити до П'єра, він зараз вельми здивується! Якщо надійде офіціант, замов для мене кави з вершками; я швидко, а по тому все тобі розповім.
Вона встала, ступила кілька кроків, а відтак, повернувшись до Ріретти, додала:
— Я дуже щаслива, моя маленька Ріретто.
— Люба Люлю,— мовила Ріретта, беручи її за руку.
Вивільнившись, Люлю легким кроком перетнула терасу. Ріретта дивилася їй услід. "Ніколи б не подумала, що вона на таке здатна. Яка вона весела! — міркувала Ріретта, трохи вражена,— все-таки наважилася покинути чоловіка. Якби вона мене слухала, то зробила б це давно. У всякому разі, це мені приємно; значить, я маю на неї великий вплив".