Люлю розплющила очі; світло, що пробивалося з вулиці, червонило завіси і вони червоно відбивалися в дзеркалі; Люлю любила це червоне світло, напроти вікна, ніби в театрі тіней, вимальовувався фотель. На бильцях фотеля Анрі склав свої штани, шлейки яких звисали в порожнечу. Треба йому купити затискачі для шлейок. Ох, як мені не хочеться від'їжджати! Він мене обніматиме цілий день, і я належатиму йому, буду його відрадою, він дивитиметься на мене, думатиме: "Це моя втіха, я обмацав її всю і ще не раз так робитиму, якщо тільки мені цього забагнеться". У Пор-Роялі. Люлю копнула кілька разів ногою простирадла, вона відчувала огиду до П'єра, згадуючи те, що сталося в Пор-Роялі. Вона стояла за живоплотом, гадаючи, що П'єр сидить в автомобілі і розглядає мапу, я раптом помітила, що він підкрадається до неї ззаду, дивиться на неї. Люлю штовхнула Анрі ногою, він зараз прокинеться. Але Анрі лише зітхнув і не прочунявся. Я б хотіла познайомитися з гарним молодиком, чистим, як дівчина; ми не торкатимемось одне одного, гулятимем берегом моря, тримаючись за руки, а вночі лягатимем у двоспальне ліжко, як брат і сестра, і розмовлятимем до самого ранку. А ще ліпше житиму з Ріреттою; адже жінкам так добре вдвох; плечі в неї гладкі й лискучі; мені було боляче, коли вона кохалася із Френелем,— мене лютило, коли я уявляла, як він її голубить, спроквола обіймає плечі, пестить груди, і як вона стогне. Цікаво, яке в неї обличчя, коли вона розпластується ось так, уся гола, під чоловіком, відчуваючи руки, що нишпорять по її тілу. Я б не торкнулася до неї, хоч би мене озолотили, я б не знала, що з нею робити, навіть якби вона дуже цього хотіла, благаючи мене: "Я хочу дуже", я б не знала, але, якби я була невидимою, то зголосилась би бути там тоді, коли з нею це роблять, і дивитися їй в обличчя (мене здивує, коли вона все ще матиме вираз Мінерви), злегка пестити рукою її розведені коліна, рожеві коліна, і слухати її зітхання. Люлю аж пересохло в горлі, і вона хрипко засміялася; не раз їй приходили в голову такі думки. Колись вона уявила, як П'єр хоче зґвалтувати Ріретту. А я йому допомагаю, тримаючи її в обіймах. Вчора. В неї палали щоки, ми сиділи на канапі одна проти одної, ноги в неї були стулені, але ми мовчали, ми ніколи нічого не скажемо. Анрі почав хропіти, і Люлю свиснула. Я тут не можу заснути, нервуюся, а він хропе, недоумок. Якби він мене обняв, якби він мене попрохав, якби він мені сказав: "Ти моя, Люлю, я кохаю тебе, не їдь", я б пожертвувала цим і залишилася б, авжеж, я б залишилася з ним на все життя, йому на втіху.
II
Ріретта сіла на терасі "Собору" й замовила портвейн. Вона почувалася втомленою і була розгнівана на Люлю:
"...їхній портвейн відгонить корком, Люлю з цього кепкувала, бо сама замовляла каву, хоча й не прийнято замовляти каву, коли треба пити аперитив; тут вони п'ють каву або ж каву з вершками цілий день, бо не мають грошей; певне, їм прикро від цього, я так не змогла б, я на очах усіх відвідувачів вискочила б із кав'ярні, ці люди не мають потреби стримуватися. Не розумію, чому вона завжди призначає побачення зі мною на Монпарнасі; адже кав'ярня "Мир" поблизу неї, можна здибатися там чи в "Пам-Памі", зрештою це неподалік і від моєї роботи; не можу висловити, як сумно щоразу бачити ці обличчя; ледве й випадає якась вільна хвилина, то треба бігти сюди, хай би вже на терасі, але всередині,— о, цей запах брудної білизни! — до того ж не люблю невдах. Ба й на терасі я почуваюся недоречною, бо одяг на мені чистіший, і це дивує тих, хто, проходячи, помічає мене в натовпі, де трапляються навіть такі, що й не голяться, а в жінок бозна-який вигляд. "Цікаво, що вона там робить?" — питають вони. Я добре знаю, що він цього літа приходив кілька разів з досить багатими американками, але, здається, через політику нашого теперішнього уряду вони тепер зупиняються в Англії, і тому торгівля предметами розкоші йде погано, я продала наполовину менше, ніж торік о цій самій порі; цікаво, як працюють інші, якщо я справді найкраща продавщиця, як то сказала пані Дюбеш; мені шкода маленьку Йоннель, вона не вміє продавати, вона, мабуть, не спроможеться цього місяця заробити більше, ніж її ставка, вистоявши на ногах цілісінький день, хочеться трохи перепочити в затишному місці, хоч трохи розкішному і вишуканому, де добре вишколений персонал, хочеться заплющити очі й розслабитися, а відтак замовити тиху музику; можна собі дозволити час од часу ходити до посольської танцювальної зали; але офіціанти тут, видно, звикли мати справу з абиякими відвідувачами і дуже нахабні, окрім невеличкого брюнета, який мене обслуговує, він люб'язний; гадаю, що Люлю добре почувається серед таких типів, вона боїться йти в шикарніші місця, вона не впевнена в собі, її лякає, коли в якогось чоловіка вишукані манери, вона не любила Луї; хоча як на мене, тут вона може почуватися розкуто, бо чоловіки тут навіть без пристібних комірців: вони з люльками в зубах, вони жалюгідні і навіть не намітаються приховати своїх пожадливих поглядів; з усього видно, що в них нема грошей, щоб заплатити жінкам, проте не кохання за гроші бракує в цьому кварталі, воно навіть гидке; здавалося, що зараз вас поїдять очима, вони навіть не здатні ласкаво сказати вам про своє жадання, не зугарні просто запропонувати вам утіху".
Підійшов офіціант.
— Вам, пані, портвейн сухий?
— Так, дякую.
Він люб'язно додав:
— Яка чудова погода!
— Та воно й пора,— відповіла Ріретта.
— Справді, а то можна подумати, що зима ніколи не скінчиться.
Офіціант пішов, а Ріретта дивилася йому вслід. "Мені дуже подобається
цей гарсон,— подумала вона,— він знає своє місце і не дозволяє собі панібратства, проте в нього завжди знаходиться для мене слівце — маленький своєрідний вияв уваги".
Молодик, худорлявий і згорблений, нахабно втупився в неї; Ріретта стенула плечима й повернулася до нього спиною: "Коли хочеш пококетувати з жінками, то принаймні треба мати чисту білизну. Я йому скажу про це, якщо він заговорить до мене. Цікаво, чому вона не поїхала. Вона не хоче завдати Анрі болю, з її боку це велика жертва: жінка все-таки не має права марнувати своє життя на імпотента". Ріретта ненавиділа імпотентів фізично. "Вона мусить поїхати,— вирішила Ріретта,— її щастя поставлено на кін, я скажу їй: на щастя не грають. Люлю, ти не маєш права гратися своїм щастям. Я їй зовсім нічого не скажу, скільки можна втовкмачувати їй, не можна ощасливити людей усупереч їхній волі". Ріретта відчула в голові велику порожнечу, оскільки дуже натомила— ся, вона дивилася на портвейн, на ту липку рідину у склянці, що нагадувала розталу карамель, а якийсь голос у ній не вщухав: "Щастя, щастя",— це було прекрасне слово, зворушливе й значуще, і вона подумала, що якби хтось спитав її думки на конкурсі "Парі-суар", вона потвердила б, що це найпрекрасніше слово французької мови. "Чи хтось сказав би так? Вони б назвали інше: сила, мужність, бо вони чоловіки, а це має бути жінка, лишень жінки можуть це визначити; варто мати два призи, один для чоловіків,— і найкраще слово могло б бути Честь,— другий для жінок; я б виграла, вибравши Щастя; Честь і Щастя — майже рима, це забавно. Я їй скажу: "Люлю, ви не маєте права відмовлятися від свого щастя. Вашого Щастя, Люлю, вашого "Щастя". Як на мене, П'єр дуже добрий, насамперед він по-справжньому чоловік, а по-друге, розумний, що зовсім не погано, він має гроші, буде у всьому їй догоджати. Він із тих чоловіків, які вміють полегшувати дрібні життєві тяготи, це жінці приємно; я більше люблю, коли вміють повелівати, це ніби й небагато, зате він уміє розмовляти з офіціантами, з власниками готелів; йому підкоряються, жінка з таким чоловіком мов за кам'яним муром. Он чого, можливо, найбільше й бракує Анрі. Крім того, треба подбати про здоров'я, маючи такого батька, як у неї, слід берегтися, приємно бути тендітною і прозорою і ніколи не відати ні голоду, ні сну, спати по чотири години й цілий день гасати по Парижу, щоб прилаштувати взірці тканин, але це від недосвідченості; їй потрібен раціональний режим — їсти потроху, я ж знаю, але часто й у визначені години. Вона доб'ється свого, коли її пошлють на десять років у туберкульозний санаторій".