— Аніякогісінького, — неголосно потвердив Посланець.
— Але чому? — спитала Рада; вона знов бачила перед собою рудий глеюватий схил в горбкуватих зелених проплішинах і те бабисько, так ненатурально яскраво, по-акторському прибране й розквацяне. — І чому про це зась? "The rest is silence" — так?..
— To не смерть була, — дуже серйозно сказав Посланець, — тільки посланиця смерті. Смерть ніколи не говорить сама — справляє службу та й годі.
— Коли тато вмирав од раку, — заговорила Рада через силу, мов підважуючи в собі якусь давно затрамбовану ляду, і звідти густо поплив липкий млосно-солодкавий дух, слабко змішаний з холодком спиртових розчинів і свіжовимитого лінолеуму, — я після операції сиділа в нього в палаті й зненацька відчула: смерть у ногах ліжка. Я підійшла й хотіла її відштовхнути, вчепилася в бильце, — вона неуважно вмовкла: на це не було слів. Посланець кивнув, притакуючи її безпорадному занімінню, і це несподівано роздрочило Раду: та мусять же бути слова! — Тягар! — вигукнула майже спересердя. — От на що це було схоже — на якийсь неймовірний, з цілу планету завважки, тягар — безформний, неокреслений у просторі, мене стисло, аж я задихнулась, тобто не те щоб я не змогла пройти крізь нього, але все враз стало інакшим — чи то я сама стала інакшою?..
— А бач, — лагідно, мов до дитини, сказав Посланець, — навіть таку просту річ не можна переповісти, а тобі закортіло — цілу повість, та ще звідки — з тамтого боку, вже з-за межі, написану. Ні.
— І що ж, — зачаровано спитала Рада, невідривно дивлячись, як вітер куйовдить іржаво-плямистий виноград на стіні, — ніколи ніхто цього не напише?
— Нема такої повісті, — Посланець по-пташиному приплющив очі, начеб лишаючи Раду наодинці з наростаючим листяним шарудінням. — Взагалі нема. Ніде. В жодному із світів.
Треба, подумала Рада, піти вдягнути светра — кавове збудження вичахло, і, мерзлякувато натягуючи на зап’ястя рукави блузки, вона побачила, що шкіра на передпліччях узялася сиротами. Ніде. Це значить — нема й за тими броньованими дверима, в які ти весь земний вік призначена ломитися, людинко. Вспокійся. Спортивний светр із високим коміром, лежить у шухляді.
— І потім, — озвався Посланець своїм млявим голосом, злитим із рослинними шелестами, — коли ти напишеш усеньке своє життя, байдуже, одним романом чи кількома, тобі вже самій не схочеться писати оту повість. Не буде потреби.
— Чому? — луною відгукнулась Рада — цим разом просто на те, аби впасти йому в річ.
— Бо то вже нелюдські речі.
Он як. Нелюдські.
Вона так і зосталася сидіти в кріслі, не змінивши пози.
Сили, що правлять світом, доля, Бог — на який усе ж таки мізерний словник згорилося тут людство за цілу свою історію, надто коли порівняти з тим, що в декотрих мовах існують десятки слів на ознаку відтінків синьої чи зеленої барви! А спитати б — нащо мені здалися оті тридцять сім, чи скільки їх там, визначень зеленої барви, коли нема жодного, щоб відповісти, хто я в цім світі?..
В чому Рада якимось мутним окрайчиком душі продовжувала подивляти Валентина Степановича, так це в тому, що для нього світ був фіксований ясно й твердо, мов кристалічні ґратки. Етика, казав Валентин Степанович, і це слово завжди звучало в нього красиво й повногрудо: кожна голосна встигала сповна спожити свою пайку повітря, — етика письменницької поведінки, казав Валентин Степанович, — Рада при цьому щоразу внутрішньо щулилася, мов перед нею, для наочності, обертали новорічну ялинку, загрозливо розколихавши геть усі крихкі цяцьки мелодійним шкляним передзвоном, — етика письменницької поведінки, це те, казав Валентин Степанович, на чому тримається література, ви ж погляньте, до чого призводять щонайскромніші, казав Валентин Степанович, щонайскромніші спроби підторговувати власним хистом — погляньте на Ікса, і на Ігрека, і на Зет. Так казав Валентин Степанович. І не бракне їм духу нарікати на читача. Та про такого читача, як наш, повірте мені, Радочко, казав Валентин Степанович — а його книги виходили мільйонними тиражами, — західні письменники можуть іно мріяти. В кабінеті раз у раз угріто воркотав телефон, Валентин Степанович підносив трубку, і — на одним-єдину мить — затримуючи її в повітрі перш ніж покласти назад на важіль, спиняв на Раді отой вимовний, коштовний спалах двох перснів — ледь навскісно розтятих очей: маленька жертва на її честь, защіпка, накинута на двері перед-тим-як; Раду обсипало приском, наче по шкірі провели дражливим густим ворсом, у його присутності вона взагалі слабла, він як ніхто вмів обволікати, обезвладнювати. Ах, Радочко.
Боже, казала вона йому — спершу тільки аби не мовчати, а відтак помалу-малу втягуючись, і дедалі стрімкіше, в магнетично темніюче жерло його всепожиральної уваги, — боже, як же ми паскудно живемо, Валентине Степановичу, я оце щойно йшла вулицею й виловлювала поглядом бодай одне обличчя, розкрите світові, як ото розкриваються вранці квіти, і ще діти так уміють — стояти й водити пальчиком по цегляному мурові в білястих подряпинах або дивитися на сонце крізь жовтий стончений листок, — і, знаєте, марно: кожне зустрічне лице привалене, як могильною плитою, якимсь насущним клопотом — кожен квапиться туди-то на таку-то годину, по дорозі купити те-то, подзвонити такому-то, господи, як же це бездарно — отак не бачити світу, в якому живеш, згортати його до вузького проміжку речей, котрими оперуєш!.. Таж кожен листочок на дереві, кожне яблуко на тарелі, кожна кузка під ногами — унікальні, казала вона, мов присвічуючи собі власною мовою і пускаючись, усе хутчіше, їй услід, і це пасмо вашого цигаркового диму снується так, як жоден інший дим на землі, це знають художники, що пишуть натюрморти, а ми загороджуємо собі овид шорами нами ж придуманих справ і не важимося роззирнутись до самої смерті!.. Валентин Степанович споглядав її наростаючий запал, розвільжений чудним непевним усміхом, той усміх наче намацував фокус, тремтливо коливався між ніжною поблажливістю й мимовільним — чи то Раді тільки так здавалося? — збентеженням: "От і напишіть про це", — вона вмовкала, наче з розгону буцалася об невидиму перепону: тобто як, до чого тут?.. Валентин Степанович поважнів, він завше поважнів, коли заходило про літературу, — бачте, Радочко, ви ще не здаєте собі справи, наскільки ті враження, навіть фрагментарні, котрі вам, письменникові, здаються малозначущими, ба й творчо нецікавими, і ви губите їх на ходу, можуть виявитися потрібними людям, — Рада загризала спідню губу, душна хвиля спротиву змагала її зсередини, це було так, ніби Валентин Степанович раптом без переходу забалакав по-давньогебрейському абощо, й вона напружено вслухалася в оскал к и чужинських слів, силкуючись дістатися смислу, — як можна писати те, що тобі "творчо нецікаве"? Чи це й є — праця, щоденно по шість годин за письмовим столом, акуратне згрібання всіх окрушин на підстелений папірчик, це потрібно людям, пачоси й обрізки нігтів, старі селянки й досі не викидають їх на смітник, а збирають докупи й спалюють, мабуть, остерігаються, щоб яка-небудь ворожка їм не поробила, — Рада мовчала, внутрішньо підбираючись, несвідомо щільно стуляючи коліна, вона, певно, просто не є професійним письменником, от і вся гутірка, вона чекає, аж твір сам озветься з небуття, покличе її владним, глухим голосом, і хто знає, кому це потрібно, може, тільки самому творові, може, душам тих, що писали під цим небом до неї — різцем по глиняних табличках, гусячим пером при свічі,— може, цей самий гул тоскно стискав їм серця, але чомусь не доступився до слів їхньої мови, — а може, й сама вона, Рада Д., нікому не потрібна: от торохне потемки якийсь наркоман по чолопочку, й маєш — на Берківцях два квадратові метри, чавунний штахетник і туя в головах — це коли пощастить із ділянкою, бо не на кожній дозволяється обгороджувати; поплачуть, звісно, пожуряться, але в яму за нею ніхто не полізе, а от Валентин Степанович, як астероїд, у кожній читацькій голові зоставить по вирві, непоправна втрата, хто може сказати, скількох шедеврів ми недорахувалися, — недарма ж бо його видають мільйонними тиражами, і його дружина, тиха прозора жіночка з просвітленим поглядом чи то черниці, чи реконвалесцентки, якось, подаючи їм каву до кабінету, розповіла, ледве вловно шекерявлячи, як їй трудно оберігати творчій спокій чоловіка — люди достоту плавом пливуть у дім, хто за автографом, хто аби лиш позирнути на своє божисько, одна жінка тицяла їй перед очі гаман з фотокартками: "ось-о, гляньте, я ношу його фото разом з фотографіями своїх дітей!" — страх як непросто всіх цих людей — відганяти, ну буквально відганяти, але, коли здумати — що написав би Валентин Степанович, аби став з кожним розбалакувати? — от і доводиться нести варту при дверях; Рада тупо водила пальцем по химерних арабських взорах диванного килимка: схоже на дитячі крутиголовки, виведи зайчика з лабіринту — вона так і не здолала вирішити, чи ця тирада означала, що їй належить, вибачившись, негайно вшиватися геть, чи, навпаки, пушитися з гордощів, що якраз її, Раду Д., крізь той одвірний фільтр пропущено, а відтак вона в якийсь спосіб — який? — причетна до Валентино-Степановичевої праці, "не всяк, хто рече до мене "Господи, Господи", — невідь-чому мелькало в голові, але вона чавила цю думку, мов щойно розкурену цигарку в попільничці, од Валентина Степановича одскакував будь-який сумнів, так наче його облягало потужне силове поле, і зрештою, він написав принаймні один беззастережно добрий роман, і ще один дуже непоганий, обидва саме під ту пору, коли його не друкували, Рада тоді ще була школяркою, і побожні шепти дорослих: Валентин Степанович пише щось надзвичайне, — курилися довкола неї, як із безлічі запаморочливих кадильниць: тремка, мревна, насичена передчуванням чуда атмосфера, потай передані з уст в уста уривки миготливих — що в них було правдою, що домислом? — історій: Валентин Степанович дав ляпаса високопоставленому чиновникові (дуель!!); Валентин Степанович сидить під домашнім арештом; на Валентина Степановича вчинено напад невідомими особами; через Валентина Степановича труїлася нестямно закохана в нього дружина Такого-то, авжеж, того самого, насилу відволодали, кажуть, красуня, — з цих сліпучих кусничків смальти стягувався докупи повитий золотавою млою силует, що на нього звести очі впритул неможливо, як і на сонце. А роман у нього тоді вийшов справді хороший; теплий. Як буває часом розмова з гарним чоловіком: наче й переповісти потім нема чогось особливого, звичайні собі житейські кавалки, а от же — гріє.