Посланець кашлянув — як здалося Раді, трошки глумливо, і вона тут— таки відчула на своїх губах такий самий — трошки глумливий — посміх: скупі Посланцеві відрухи вона, несамохіть, ловила й відбивала докладно, мов вода в підземеллі — найслабшу продухвину світла. Ні, звичайно ж, йшлося не про широкосердий ласкавий жест з її боку — там, у передпокої, вражена, сливе збита з ніг цим навальним проривом довготамованої пристрасті, вона вмент оговталася, й безжурно засміялась, і помахала рукою, водночас огладжуючи затісну, впоперек побрижену на зап’ясті рукавичку, насамперед через те — а в таких речах чуття ніколи її не зраджувало, — що з цією незалежною, визрілою без її, Радиної, співучасті, любов’ю їй нічого було робити: ця любов сама прагнула проникати й оволодівати, вона могла виявитися ґвалтівницькою й жорстокою, могла переколошматити на своєму шляху скільки завгодно життів, утягнувши-закрутивши їх, як у вирву смерча, — ох, та хіба ж не здогадувалася Рада, чого варт було оте цілорічне, впритул, мелькання! — але вона не потребувала нічого поза собою: нерозтрачено-страшна сила перетворювати виповняла її зсередини, і цій силі належало підкоритись — або відступити.
А Раді потрібна була дистанція. їй завжди потрібна була дистанція — прозір, шпарина, відліт. Бо в тих шпаринах жили слова.
"Ти просто не даєш себе любити".
Намагаюсь, любі мої. Намагаюсь не дати.
Ох, я-бо вже знаю: варто тільки трохи піддатися — і безживна матерія, глупа, тяжка речовинність, усе прибуваючи, як пісок у долішній половині клепсидр, завалить, замкне тебе в собі, скує відрухи й помисли — "а хто це чує і бачить, той по коліна кам’яним стане": стіл, лампа з ворсистим шаром пилу на абажурі, шафа з рипучими дверцятами, немита чашка з-під кави на підвіконні, все стале, все незмінне, вистріпаний килимок до витирання ніг у передпокої, на вішаку чорна Арсенова куртка з прияложеним коміром, за всім цим нічого не криється, скільки його не промацуй, — "а хто це чує і бачить, той по пояс кам’яним стане", ти струшуєшся, як пес, ти силкуєшся розсунути, розхитати мертво застиглу яв, Арсенова мама щось до тебе говорить, і ти з бридливим жахом стежиш, як їздить туди-сюди, мов пластиліновий, її мокрий, ковзкий, морквяно наквацяний рот — повинен би чвякати, плоть, плоть, плоть, скрізь і всюди — сама плоть, нічого, крім неї, "а хто це чує і бачить, той увесь кам’яним стане", — раз, повертаючись додому, це було вже по розстанні з Арсеном, вона почула в палісаднику збуджений дитячий вереск — і стала мов урита: між кущів блимали в траві білі нитяні колготки й червона кофтинка, регіт був небезпечно гострий, сливе істеричний, металася стрімка чорно-волохата пляма: "Джекі, ой Джекі... та не щипайся, ой Джекі, перестань..." — новий сплеск реготу, широко розсунуті, наче грубі ковбаси в перетяжках, круглі білонитяні колінця, Рада впізнала сусідську дівчинку — опецька-десятилітку з видутими губами й вічно сонним поглядом маленьких, мов ув останню мить похапцем прорізаних на лиці очиць; мала з неподобним, сороміцьки-закличним реготом качалася по траві, а Джекі — чорне приблудне цуценя — весело наскакував на неї зверху, і ця зжужмана, ніби справді в любовній грі, червона кофтинка, і гладкі дитячі ноженята, розставлені з інстинктивною хтивістю, і — "Джекі, ой Джекі, — вже задихаючись, — ну перестань же, протівний", — все це, попервах пойнявши Раду млістю обридження, відтак зчепилося раптом у єдину цільну структуру, в якій Раді разом відкрилось усе майбутнє життя тлустого варгатого дівченяти в білих колготках: вона вгледіла її здоровенною молодою тіткою — безформна гепа, немите сіре волосся; юною матір’ю — здається, покинутою: чи то чоловік пив, чи за віщось сів, так собі, по-дурному, — з притуленим у ногах глевким шматком так само безокого людського тіста в голубій плетеній шапочці (хлопчик?), диб-диб, "Нє хаді туда!" — нарочито-верескливий, мов птичий скарк, голос, оце й усе, подумала Рада із спустошливим спокоєм людини, що нарешті прибилася до розв’язки, вся тайна і весь смисл, ось вона, повнота буття в чистому вияві, так-так, бо це — еталон, а решта все — пошуки смислу, лихоманкові нічні одкровення, настояне на каві безсоння з підійшлим до горла калатанням пульсу і навала слів, що втягує тебе в чорну діру потойбіччя, — то просто відхилення, девіації, щось наче розлад шлунка. А еталон, до якого все тяжить, — ось він. І добре, що вона негарна, — аби була гарна, ти б нічого цього не побачила, бо краса — теж відхилення: як і талант, як і любов. А хто це чує і бачить...
От не згадати зараз — чи це було перед тим, чи по тому, що їй приснилася смерть?.. Рада дерлася вгору по крутосхилу, хапаючись за порослі скупими трав’яними кущиками земляні виступи — і зненацька вгледіла зовсім поруч звітрені, ніздрюватого сірого каменю сходи, обгороджені замшілою поруйнованою балюстрадою, і тут-таки, не встигнувши забідкатися над безглуздям своїх зусиль — можна ж було по сходах! — побачила: просто до неї упоперек схилу чухрає відворотно розфарбоване, з масними кісьми й брезклою, в патьоках гриму шкірою відставної статистки, розсміяне бабисько: смерть, зрозуміла Рада, а та вже гукала голосом базарної перекупки: "Давай-давай, я давно на тебе жду!" — "Постривай-но, — сказала Рада, я ще не накосилася (смерть глузливо викривила багряного рота), ще свого не зробила", — і, вмент зваживши все, натхненно зажадала єдиноконечну — ну звичайно ж, єдиноконечну! — ціну: дати час написати роман — лиш один роман, такий, що вмістив би все, досі Радою пережите; "Ну що ж, — повагом мовила смерть, видимо готуючись пристати на умову, але тут — поки остаточні слова ще не впали — Рада похопилася, щасливо вражена новою гадкою: "І потім — ще одну, всього одну невеличку повість — про те, як писався цей роман, перед лицем смерті — останній твір!" — їй аж дух забило від такої перспективи, боженьку, оце був би прорив, от де людська нога не ступала, після такого й справді можна вмирати! — "Ні, — сказала смерть, і сказала так, що стало ясно — торгуватися марно, — от про це — зась". — "Ах ти суко, — закричала дійнята до живого Рада, зроду вона так не лаялася наяву, — та що ти в цьому тямиш, ти!" — страшно збуджена, підносячись од пружного напливу творчої снаги, випростала руки, мов демонструючи цій дурній лярві свою силу, — і дійсно, крізь таранкуватий сірий камінь почали пнутися гарячебарвні квіти, на балюстраді защебетали птахи — смерть стояла, мовчки споглядаючи, але якимось потаємним чуттям Рада й сама відала, що все це вже не має аніякогісінького значення...