Бо що таке людина, міркував Остап, як не трохи ускладнена, порівняно із фауною, білкова субстанція? Людська совість — це прищеплені архаїчними бабусями, що весь вік проіснували у рідному селі, смішні і стародавні поняття, які теж можна витлумачувати як завгодно, керуючись лише правом конкретної ситуації. Совісливих — у резервацію, чесних і співчутливих — у музей рептилій, вірних і справедливих — у реліктові схрони відходів допотопної етики!
Остап аж пінився від припадку несподіваної ненависті до позитивних сторін етичного. Аякже, чесні і порядні вчительки тепер стоять у підземних переходах із простягнутою рукою, а їхні учні-двієчники в ефектних костюмах навіть не стікають зловтіхою. Бо сірість, тупість і непорядність завжди невмотивовано ненавидять власну протилежність, і Остап цілком міг допустити можливість такої сцени:
...Підходить у підземці якийсь Вася до своєї колишньої вчительки і, нагадуючи ій власні шкільні кривди, все ж таки кидає їй у руку банкнота. А вона не плює у розгодоване обличчя, бо вдома каліка-син і єдиний прибуток — 100 грн. пенсії. І вчителька ловить милостиню, дякує Васі і, зовсім не пам'ятаючи його, ще й просить вибачення, що була з ним колись не зовсім коректна. А Вася регоче, Вася кайфує і бажає старій учительці... приємного проведення часу. Він іде, старенька машинально плаче, навіть не відчуваючи образи, бо гідність уже давно розтоптана, зате її руку приємно збуджує шурхіт десяти-гривенника...
Але, напевне, той Вася байдуже ковзне поглядом по старенькій і, не зупиняючись, піде далі, нічого не відчуваючи. Принаймні Остап пройшов би повз, але його старі вчительки мають у селі городи і не підуть простягати руки, а жаль, кривився хлопець у химерній подо-бизні усмішки.
Університетські викладачі простягати руки не будуть. І хоча один знайомий називає їх люмпен-інтелігенцією, все одно виживають різними способами, іноді працюючи на трьох роботах водночас. їхні педагоги (не люблять цього слова, часто безпідставно вважаючи себе на кілька голів вищими за шкільних учителів. Знали б ви, шановні дидаскали, наскільки студентству байдужі ваші непомірні і смішні амбіції, що мають якесь значення хіба що для карликової ієрархії ваших кафедр...) все ж знаходилися у привілейовано-столичному становищі. Остап чув про відразливе чиношанування і огидне холопство у провінційних вузах, де люди не мали вибору — або працюєш тут, або марш на вулицю, завтра на твоє місце прийде десять молодих аспірантів, не дуже переобтяжених вдячністю до своїх викладачів-песталоцці.
Коли в університетах немає особистостей, робиться сприятливий грунт для процвітання уніфікованої посередності. Особистостей намагаються виживати, їх не люблять, а талант не завжди може пройти горнило випробування на опірність. Отже, коли почуєте про виклада-ча-дивака і алкоголіка, якого люблять студенти, але над яким постійно висить дамоклів меч скорочення, не сумнівайтесь: це на 99% талант, здеградований і спотворений кар'єристсько-комсомольською вузівською системою. І не цікавить Чиновника, що ордище посередностей не зробить жодного наукового відкриття, не запалить юну душу жагою знань, а буде сіяти нудьгу і позіхання в аудиторіях, що покликані народжувати світло. Зате документація завжди справна, ніяка перевірка не страшна, а чиновник-перевіряючий зі столичного міністерства уже пройшов такий вишкіл єзуїтської науковоподібної опіки, що чужака відчуває за сто метрів, навіть слова зайві.
Остап не вникає у ці премудрощі вузівського життя, як із погляду викладача, так і з погляду студента. Він майже не чув про якихось улюбленців молоді, на лекції до яких записуються заздалегідь.
Сьогодні не той час, дивакуваті професори гімназій та університетів, що знали давньогрецьку і гінді, уже в могилах. Сьогодні неповторність особистості витіснена комп'ютерними технологіями, і що таке слово викладача із кафедри — цього бідолашного символу старої віри в науку —як не жалюгідний ар'єргардівський рудимент інтернет-революції?.. І що таке український постсовдепівський викладач, як не жалюгідний невдаха в очах студентів із "продвінутих" сімей? Хіба що вчорашні сільські школярки, опинившись у обласному центрі на першому курсі, можуть півсеместру, теж першого у їхньому житті, дивитися на викладача, як на божество, втілене у кров і плоть... А потім і вони проходять шліфовку, все стає на належні місця, "ідоли падуть ", на тобі, Іване Івановичу, маленьку порцію знань, виставляй мені, дорогий, четвірку в заліковку. Хіба ж ти не знаєш, Ваню Ваньовичу, що я стою у чесній п'ятирічній черзі за дипломом і мені наплювати на твої кафедральні лекційні надриви, так, як і на твої пожовклі лекційні листки чи на твою байдужість до нас, студентів. Бо всі ви, погані і хороші, високоосвічені і кар'єристи, для більшості із нас, студентів, на одне обличчя, бо ми знаємо, що не існує соціальної справедливості, і не прагнемо думати, чи чесна ваша місія у вузах щодо розумного, доброго і вічного, чи ви лише виконуєте завчену роль, не в змозі відірвати від власного обличчя уже давно прирослу маску невдалого ляльковода із тіньового театру маріонеток, ім я якому — вищий навчальний заклад?
Лекція із історії середньовічної європейської філософії тривала, платоністів змінювали неоплатоністи, томістів — неотомісти. П'ятирічна черга за дипломом зменшилася на півтори години, і Остап спішив на домовлене місце, де мав зустрітися з Ірен...
Вони ще не спали разом, очевидно, тому, що не було пристойної фазенди. Остапу іноді хотілося взяти цю ляльковидну кралю просто на вулиці. Ох, як цікаво було би тоді роздвоїти внутрішнє бачення: одне було би безпосереднім учасником дійства, а інше спостерігало би за процесом холодним оком психоаналітика, фіксуючи, як спадає маска гонору і стриманості із іномовної кралі. Адже всі жінки у ліжку однакові. Пардон, різні, бо найшляхетніша раціоцентрична пані іноді здатна поводити тоді себе, як остання повія, а щебетуха, говоруха і словоблудка може бути заблокованою власними комплексами, котрі приховувала безперервним язикоплетивом.
...Ось приходять вони на Остапову винайняту квартиру, поворот ключа — все, кралечко, ми відрізані від світу. Кричи, плач, благай, мені байдуже. Але, о наївний ще філософе, Ірен сама накинеться на тебе, здираючи футболку і джинси зі спритністю квартирного злодія. Інше бачення моментально фіксує некрасиво прилипле пасмо волосся до її завжди недоступного божественного чола; фіксує очі, закочені, здається, аж під небо поривом хтивої пристрасті; руки, що, тремтячи від нетерпіння, скидають із володарки одяг, залишаючи її у костюмі Єви. Інше бачення прохолодно спостерігає за хапливими, ритуальними поцілунками, бо що таке поцілунок порівняно із спаруванням, так, дєтскій лєпєт; за таким же хапливим входженням у просторе іренівське лоно. Добре вже попрацювали над його розширенням, а може, воно так задумане від природи. Очі у кралечки закриті, сповна віддається пристрасті, зате розширені хлопцеві окоміри фіксують тоненький струмінь слини, що витікає із лівого кутика вуст партнерки, неприємний запах поту, котрий пробився на волю крізь шар дорогого дезодоранту, майже непритомний стогін, як у весняної, одержимої великим інстинктом розмноження, кицьки. Ірен не говорить нічого, нагадуючи Остапові велику самку-розплідницю, професійну блядь, що обслуговує — п'ятий... дев'ятий! — кількадесят солдатів німецького вермахту; збезумілу кролиху, якій ущеплено некерований ген сексуального сказу. Піт, слина, стогін, смішні для стороннього ока синхронні рухи двох тіл, ще стогін... усе закінчилося. Остап дивиться на цю розпатлану і розчервонілу, ніде правди подіти, по-своєму ще красивішу, ніж у буденних ситуаціях, генеральську дочку, і йому раптом шалено хочеться виставити її за двері, вигнати голою і босою, чи є мороз, дівчино, чи немає?, кинувши услід на коридорні сходи її пожмаканий одяг. І-Це і копняка би дати у спітнілу і вже не таку звабливу, як кілька хвилин назад, дупцю; кричати б, щоби більше ніколи його не турбувала, не натякала про походження, бо міф, з її точки зору, про високе і низьке походження, спалений і розвіяний вітром назавжди. Бо коли події відбуваються за метр від землі — щезає всяка ієрархія, плоть і кров утворюють свій містичний вир; ти це розумієш, суко, чи ні, майже кричить рустикальний нащадок. Він позбувається решток чоловічого благородства і ще викрикує їй услід, мовляв, скільки мордувала мене своєю родовою пихою і тим, що корінна кієвлянка, а тому кілька хвилин валялася піді мною твоя блакитна кров і генеральська плоть, валялася, як підстилка, як готельна повія. Всі сатисфакції отримано, перестань, мені байдуже, чи тобі було добре, чи ти закінчила, йди геть і більше не потрапляй мені на очі...