Чомусь такий неспокій огортає Саву, мовби зиркнув на нього десятитисячною від цілого часточкою страшного погляду амок — і Сава біжить до родильні, дізнаючись інформацію від дебелої санітарки, якій би пристало тягати на ринку величезні мішки (адже займаються жінки штангою, відрощуючи на власному скелеті потворні маскулінні м'язи).
Боже! Треба негайно летіти за ліками — у Іванки розпочалися перейми. Виходить черговий ескулап ескулапович, дивиться на Саву вивчаюче і насторожено і просить дозволу на кесарів розтин, бо можливі непередбачені ускладнення, де ми будемо безсилі, жорстко налягає на останньому слові.
Знову таксі, список, у гуртожиток за грішми, Сава відрухово жартує із шофером, відрухово сміючись із шоферського тупуватого і су ржи —куватого анекдоту. У голові танцює траур, а якщо дружина помре при родах, він залишиться із немовлятком; Сава раптом, як при спалаху блискавки чи дії шокотерапевтичного розряду, усвідомлює, що він відбувся принаймні як сім'янин, що він любить дружину неквапливою, стабільною і важкою любов'ю, що у їхній зустрічі насправді не було ні унції випадковості, лише його ангел-хранитель сотнями дрібних ниточок виплів цей шлях їхнього перетину, відмітаючи всі ефектні, але порожні варіанти, найкраще знаючи, кого потрібно Саві не для мінєту, не для перверсійного словесного сладострастя, не для хворобливих спалахів закоханості, а для життя повсякденного, для продовження чорнокрилівського роду і його генетичного поліпшення спокоєм і розважливістю дружини.
Із калейдоскопічною бистрінню Сава прокручує спогади про те, як часто не казав Іванці втішного слова, відмахувався, бо він не духівник, не пансіонна старушенція із розплідника шляхетних дівчат. Кутики її
т тоді так болісно смикалися, плакали, Сава лютився, виходячи на гуртовий коридор пофахтіти люлькою. Тоді вона була поруч, міг у будь-який момент приголубити, погладити, тепер би йому ці хвилі... Які-бо ми буваємо черстві, звикаючи до близьких (нікуди не подінуться) не помічаючи, як вкривається їхня, така знайома, як Н2О, душа накипом відчуження і невиповілістю болю.
Сава механічно бере гроші, ці прокляті банкноти, на поверхні яких повсюдно мали би проступати видива крові й смерті, злочинів і свя-тотатств, бо ці банкноти суть антилюбов... Сава купує кетгут і медичні рукавиці, гентаміцин і окситоцин, бинти і вату; шофере, батьку, жени швидше, не зупиняйся у пробках, перелітай їх, як птах, керований Миколаєм-чудотворцем, їдь на червоне, два життя нам треба врятувати, ти ж маєш діти, сивенький майстре керма, генію шоферства, жени, жени!
А пологовий будинок стоїть на місці, лякаючи Саву архітектурною байдужістю, апатичним спокоєм сріблястих стін і віконечка, сливе рота потвори, що заковтує передачі та записки. І такими кумедно-непотрібними доважками видаються у передпокої родильні чоловіки, які знервовано і механічно міряють ногами площу вступу до королівства дітонародження. Забери їх звідси, і нічого не зміниться у відлагодже-ному механізмі великого таїнства. І є жінки, що проклинають чоловіків разом із їхнім "інструментом", керовані шаленством і безумом родового психозу. І змішується у цьому будинку аура радості і відчай покинутих матерів, розкішні квіти і... Тс, тихо! Що це? Сава раптом виразно чує пронизливий крик немовляти, цей великий сигнал переходу від внутрішньоутробної сплячки до метушливого світу людей та речей. І боляче стискається його серце, так, це крик його дитини, це початок нового відтинку його життя, освяченого віднині світлом батьківства. Виходить медсестра, вітає, у вас дівчинка, Зкг 400гр, усе більш-менш добре. Сава раптом питає, розбуджений атавістичним відголоском первісної полігамії, чи не можуть переплутати дітей. Медсестра заспокоює, розповідаючи про номерки і надписи, які зразу ж прикріплюють до малюків із крихітними червонястими личками, змученими першими стражданнями і перемазаними материнською Дітородною кров'ю.
v-ава осідає на підлогу, його захлинає незвідане почуття, не думається про націю та героїзм, зраду і правду, лише про маленьку Чорно-крилку, крихітну Савівну, яку назвуть на честь святої Софії, що асоціюється у батьківському мозку із благородним шелестом церковного календаря, Христовою мудрістю, несеною місіонерами-страсто-терпцями дикунам та безвіркам, сусальним золотом високої етики равославного іконостаса. Така дивна хвиля щастя заполоняє колючу шорстку Савину душу, мовби розніжують її дві найдорожчі жінки, доросла і малесенька. І вже не думається про безгрошів'я, перерваний досвід муляра, захаращений відходами життєдіяльності невибагливих аграріїв гуртожиток...
Бо для польоту, а не для повзання створена людина, бо розпластаний лакей не вартий високої долі! І огортає Саву патетичний шторм, і бачить він себе через десять років заможним і мудрим главою королівської сім'ї, що мусить доповнитися майбутнім Савичем. Нехай будуть труднощі, лише не їдкий сморід попелу існування, нехай зустрічаються на його шляху справжні повнокровні люди, а не маски, поточені шашелем стервотності, нехай горить чистий вогонь віри, а не згарище мімікрії та розпаду!
А життя триває, великий керманич смикає нитками людських доль, театр маріонеток відхиляє завісу наступної дії, прядуть клубок беззубі мойри, пристрасті та амбіції миготять у кімнаті сміху і кімнаті плачу. Кімната празника дрібнішає, розбухає і розростається кімната буднів.
Буднів, яких Сава так не любив, наче був зачатий не у неозорій сіризні й колгоспній безвиході степу, а під гуркіт веселощів гранд-карнавалу, суцільної святкової фієсти з театральною кров'ю і театральними смертями. Іноді думав, що його душі протипоказана огидна ніякість і нецікавість рутини, від впливу якої неможливо провести вакцинацію. Нехай буде важко, нехай буде постійна праця, думав Сава, чоловік повинен пахати, інакше його м'язи і яйця перероджуються до стану гермафродитної солодкості, напівєвнушої м'якості та розніженості, хирлявості затюканого свинопаса. Лише не ця цупка пелена ритуальних виправ кожнодення, не ця, накинута дияволом, що одержимий ненавистю до християнської землі, волосяниця невизначеності і невпевненості.