– Що ми тепер робимо? – питає Лариса у Риженка.
Риженко підійшов до дверцят із написом "Міліція" і запитав молоденького сержанта про хлопця Юру, що здає кімнати. Хто він, хто його мати. Нам би треба було переночувати тут, домовлялися з ним, а він зник на півслові.
– Ну то йдіть до них, – каже сержант, – Маршальська, 12. Це недалеко. А якщо над колією, то зовсім близько.
– А що то за квартира у них, там не притон?
– Та нє! Марія Підгубна, в неї дочка лежить паралізована і оцей Юра. А сама вона... – сержант гигикає, – рвані колготи де побачить, пере, запечатує у польські пакети і продає під базаром по гривні. Місцеві вже знають, не беруть, а приїжджі іноді куплять.
– То в неї безпечно?
– Як нема де ночувати, йдіть і ночуйте. В неї люди ночують і нічого ще не було.
– Дякую!
Їм добре пояснили, як шукати Маршальську і вони, незважаючи на темряву, швидко знайшли її. Кілька двоповерхових будиночків. Досить пошарпаних, проте симпатичних. Перед домом клумба і завмерлий зимовий фонтан.
– Нам потрібна квартира номер сім, – каже Риженко, – перший поверх, другий під’їзд.
– Хто там?
– Нам кімнату на ніч. На вокзалі сказали до вас.
Їм відчинила розпатлана підперезана жінка, запросила до передпокою, відчинила двері кімнати.
– Ось. Усі умови. Два ліжка. Чиста білизна. Можу дати теплої води помити ноги.
– І скільки?
– Як із двох, то по п’ять за койку.
– По п’ять гривень?
– Ну не копійок же! – зареготала жінка. – Тільки гроші зараз!
Риженко простяг їй десять гривень, які вона жадібно затисла в кулаці.
– Це тільки за одну ніч. І як передумаєте спати, вже не поверну!
– Ні, ми не передумаємо, Маріє, пробачте, як вас по батькові?
– Мене всі звуть просто Марія... Як буде треба в туалет – не стісняйтесь.
Риженко й Лариса сіли на заслане несвіжою білизною високе ліжко з металевими стовпчиками в головах і в ногах.
– Мар’яна розповідала, таке було в неї на Саперній слободі...
– Що робимо далі?
– Тут можна перемучитись одну ніч. Можна спати, не роздягаючись. Все одно краще, ніж на вокзалі, бо тут тепло, – Лариса скинула своє кокетливе пальто під леопард, поклала його на бильця ліжка.
– Так, центральне опалення, яке дивом працює, – Риженко також скинув свою куртку.
– І воду подають.
– Та й електрика, – Риженко вказав на слабку лампочку на стелі.
– А як щодо пошуку істини? Ми, таки ясно, забралися в саме лігво...
– Тільки все одно не все сходиться. Чому втік хлопець?
– Він впізнав мене. Впізнав жінку в леопардовому плащі, у якої він украв картини.
– Так, ти минулого разу їхала одягнена так само.
– Потепліло. Була зовсім зима і я витягла шубу. А потім сніг розтанув і я знову носила цей плащ. А тут завжди ще тепліше, ніж у Києві...
– Ну гаразд, він упізнав жінку, що стояла на тій платформі, на тій платформі – і чого вона приперлася туди? Шукати того, хто штовхнув на рейки її колєжанку... або, принаймні того, хто потоптав вінок.
– Але навіщо цей хлопець крав картини, топтав вінок, і...
– А хлопець, між іншим, симпатичний! Ні, я розумію, що він, як усе про те свідчить, накоїв щось страшне.
– Так, у всіх тих діях було щось психопатичне або... дитяче: кидати вінок, топтати його, тікати зараз. Я його, між іншим, не впізнала. Він міг собі спокійно вести нас сюди, ніби нічого не сталося.
– Але ж то дитина, а не досвідчений злочинець.
– Але ж навіщо він усе це робив – а схоже, всі ці дивні дії чинив він... Що він мав із цього? Що?
– Ти знаєш, – поволі вимовив Риженко, – пані Мар’яна могла дуже образити його. Могла чимось дуже глибоко зачепити затуркану дитину.
– Гаразд, вона могла сказати йому, що він смердючий шмаркач, що їхня кімната – тільки для шлюбної ночі бомжів.
– А воно, між іншим, так і є.
– Але все одно, щось подібне він уже міг чути і раніше, і від людей простіших, ніж гонориста Мар’яна, мир її праху...
– Ну гаразд, сказала вона йому щось особливо прикре, ну кинув він її на рейки!
– Так, узяв і кинув.
– Абсолютно правильно. Взяв і кинув. Але навіщо було красти картини Козової?
– Він зреагував на мене, тому що в мене, як і в неї, була зв’язка картин у такій же упаковці, як вони сьогодні загорнули портрет Мар’яни тобі.
– Але ж не робив спроби штовхати тебе!
– Поряд був Чеканчук. І, крім того, я його не ображала!
– Так хто ж його образив? Картини?
– Ти знаєш, у мене голова йде обертом, у мене все розбігається перед очима, і все одно нічого не можу зрозуміти. Так що ми робимо?
– Гадаю, якщо злочинець – той хлопець, Юра, так, його звуть Юра...
– Як і Мар’яниного сина...
– То нам особисто нічого не загрожує. Ми переночуємо тут, – якщо, звичайно, це можна назвати ночівлею, – і, можливо, хлопець зробить спробу повернутися сюди вночі, а ми тоді щось довідаємося.
– Добре, Сашику. Отже, шукаємо істину, як ти висловився, не кабінетним, а польовим методом.
– Це така некомфортна справа, – зітхнув Риженко, – лягаючи на друге, дерев’яне ліжко просто у взутті, – все-таки люди, яким ми возили гуманітарку, приймали нас трошки краще.
– А я спробую піти поспілкуватися з Марією – як жінка з жінкою.
Лариса вийшла на кухню, де Марія варила у бачку якесь сіре гарчір’я, помішуючи його дерев’яною палицею.
– Вам що? – непривітно буркнула хазяйка.
– Візьміть, будь ласка, в нас лишилося з дороги, а вам знадобиться, – Лариса простягла щось із гостинців, які їм надавали люди, що в них вони ночували під час роздачі подарунків.
– Ой, дякую, – посміхнулася Підгубна, – ви сідайте, відпочиньте. Вам, може, теплої води ноги помити? То я вам нагрію, тільки прокип’ячу оце!
– Та нічого, дякую. Завтра ми вже додому... Нелегко вам, я бачу, – (прості люди люблять, коли їм співчувають, – подумала Лариса).
– Ой нелегко! Ой нелегко! І чому мені одній стільки горя?
– Всім зараз нелегко. Але вам, я так бачу, зовсім тяжко!
– Ой! Ще як комбінат працював, то якось було! А тепер! Усі верстати поздавали на метал, а хто немає сил тягати, ті отак і сидять, як ми. А тут іще й в сім’ї ніякого просвітку. Дочка хвора, син ще малий.
– А де ваш син?
– Та десь ходить, скоро має бути. Я його на вокзал посилала підшукати на квартиру. Але ви вже є. Як когось раптом приведе, то буде незручно, бо вже люди живуть.