Отже, головне, чому не можна погодитись із нещасним випадком. Це не віра у вище призначення Мар’яни, хоча таке цілком могло бути в цієї непересічної жінки. Головне – це невідповідність характерної поведінки Мар’яни та її дій у той вечір. Якби вона раптом відчула себе погано, вона перебула би десь, не рушала б у дорогу проти ночі з великими грошима за пазухою, з коштовностями у вухах і на пальці. Що змусило її вчинити так незрозуміло?
Отже, Мар’яна прибула в Новожахів до Козових. Передала їм гроші від фундації та відсоток від продажу картин Любоньки в Німеччині. Отримала розписку від них. Власне, Комбінатна дорожня міліція, вочевидь, саме за цією розпискою так оперативно встановила місце роботи Мар’яни, а також шлях її подорожі: там було вказано телефон фундації, а також паспортні дані Козових. Отже, Мар’яна отримала розписку від Козових і відібрала частину картин для себе – розписки про придбання картин серед її документів не було. Гаразд, Мар’яна взяла картини для себе, можливо, вона купила їх за власні гроші, нехай. Але ті картини зникли. А сумку з її речами убивця не взяв. Зачекай, зачекай, ти знову повторюєш, ти знову проговорюєш багато разів проговорене разом Ларисою й Чеканчуком. Але щось із тих імовірних подій вони так і не проговорили. Отже, Мар’яна переночувала одну ніч у кімнаті для приїжджих у приміщенні Новожахівської школи мистецтв і їй там дуже не сподобалось. Це цілком узгоджується з тою Мар’яною, яку ми всі знали. Вона любила комфорт і вважала, що їй його мають надавати. Гаразд. А потім вона збиралась до Анатолія, в якого спочатку не планувала лишатися на ніч, але якому везла якісь гроші – послухайте, а може, вона хотіла відкупитися від нього, може, він шантажував її, погрожував, що розповість Вісту про їхні стосунки, може, той Анатолій знав про Біста! Добре було б запитати Кубова, чи випливало із розмов з ним, ніби Анатолій знав про американського бой-френда Мар’яни, втім, Віст не був чоловіком Мар’яни, Лариса казала, і, вочевидь, вона має рацію, Віст не ревнував Мар’яну. У нас не ті стосунки, коли ревнують, – так Мар’яна колись казала йому, Сашкові, во дні їхньої любові, втім, зараз не варто про те, що було бозна коли. Зараз про той листопадовий день, позначений числом, яке невдовзі напишуть на Мар’яниному надгробку... Отже, вона збиралася переночувати в Комбінатному, бо там їй підказали жінку, що здасть їй на ніч хорошу кімнату, де вона зможе відпочити після Новожахова, перед Дружбонародівкою. Вони розповідали, що, як казала мати Козова, то була її знайома, в якої теж хвора дитина. Отже, мати Козова знає адресу, за якою Мар’яна збиралась ночувати в Комбінатному. Збиралась, проте не ночувала. І навіть передала через Кубова Анатолію Сумцову, що їде до нього на ніч, хоча раніше не збиралась. Чому Мар’яна не ночувала у Комбінатному, чому змінила свої плани? Треба знайти ту оселю в Комбінатному, де з якихось причин не заночувала Мар’яна Хрипович. Можливо, там можна пошукати нові відомості про її загибель.
Отже, оселя, де зупинялася Мар’яна по дорозі з Новожахова до Дружбонародівки. Він ще не знає, яким чином можна буде знову вибратися в ті краї, але йому стало легше: правильна постановка проблеми вже сама по собі містить її розв’язання. Так само, як правильно сформульоване запитання містить у собі можливі версії відповідей.
Отже, пошук істини триває. Поки Лариса Лавриненко та Олександр Чеканчук пильно працюють над генеральним звітом фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL, незалежний спостерігач Олександр Риженко не сидить склавши руки. Він весь час думає, що сталося тоді, і від напруженого пошуку істини в нього починає тяжко боліти голова, і він одного дня втратить притомність, як герой відомого оповідання Інґеборґ Бахман. Але той суддя до очманіння ламає голову над обставинами убивства чужої йому людини, а йому Мар’яна не чужа, в істині її життя певного мірою є й істина його життя, цінна й непідробна, як той смарагд у персні зі шкатулки тьоті Тали, який він подарував їй незліченну кількість років тому.
А сніг іде й лягає на плечі пам’ятників і каріатид, і ті сині півгодини між сірим днем і чорною ніччю хочеться простояти під кам’яною ротондою, дивитись, як меркнуть шпилі і як наливаються бурштином венеціанські вікна. Метушиться юрма, і йому добре, що якийсь нетривалий час він не належить до неї, дивиться на синій сніг, який засипає усе, а завтра, можливо, розтане.
На нього вже давно чекають удома. Він дзвонить з вуличного таксофона дружині Люді і вона переказує, що телефонувала Лариса Лавриненко, яка на роботі до дев’ятої вечора. О Господи, він не має під рукою телефону фундації, можна, звичайно, повернутися додому і зателефонувати звідти. Але зараз ним опановує шалена, мало не дитяча нетерплячка якомога швидше побачити Ларису, що нарешті згадала про нього. Також він відчув, як скучив за її великими темними очима і темним волоссям, яке вона щоразу зачісує по-іншому. Він навіть мимоволі був відчув ревнощі до Чеканчука, з яким вони весь час поряд, і знову з підземель його пам’яті піднялися слова Мар’яни: в нас не ті стосунки, коли ревнують.
Тепер Олександр Риженко вже не споглядає бурштинові вікна й засніжені каріатиди, навпаки, тепер його дратує несамовитий сніг, що уповільнює його дорогу до Лариси. В автобус не влізеш, пішки не дійдеш, авта не зупиняються. Коли нарешті дістався до темної арки, за якою світяться вікна фундації, вже початок восьмої. Білява лялька чемно запитує, до кого він і проводить його до Лариси Вікторівни.
– Посидь хвилинку, – каже Лариса, не вітаючись, – зараз поясню, навіщо ти мені був потрібен.
Велике робоче приміщення західного типу розділене невисокими перегородками на окремі відсіки. Лариса довго не йде, він встає, оглядається навколо себе. Ага, ось відсік покійної Мар’яни – на столі її великий портрет з чорною стрічкою навскоси. Біля комп’ютера порається високий чоловік з розумним пожмаканим лицем. Він палить цигарку, хоча на стіні переконливий плакат NO SMOKE[35]. Очевидно, в того чоловіка винятковий статус, коли дозволяється порушувати правила. Він відкриває й закриває файли, жене по екрану таблиці. Здається, він задоволений тим, що в нього вийшло і гукає: Сашо! Ходи-но сюди!