(1) Апетит, за Арістотелем, це стремління кожного живого створіння до своєї мети. Схоластики відрізняють природний апетит і явлений, або викликаний, апетит. Останній є розумовим, якщо змагає до цілі, пізнаної розумом, і чуттєвим, якщо змагає до цілі, пізнаної чуттями.
(2) Вияви чуттєвого апетиту, оскільки вони ведуть до тілесного Преображення, називають пристрастями, а не чинами волі (лат.).
(3) Doctor angelicus — так називали Тому Аквінського.
[312]
страсті самі по собі зовсім не лихі, якщо їх вгамовує воля, яку спрямовує раціональна душа. Але того ранку моя раціональна душа дрімала від утоми, і втома ця стримувала гнівливий апетит, що вбачає у доброму і лихому цілі, які треба завоювати, але не жадальний апетит, який бачить у доброму і лихому щось спізнане. На виправдання своєї тодішньої безвідповідальної легковажності скажу нині словами ангельського доктора, що мене безсумнівно заполонила любов, яка є пристрастю і космічним законом, бо й вагота тіл теж є природною любов'ю. І ця пристрасть природним чином спокусила мене, адже appetitus tendit in appetibile realiter consequendum ut sit ibi finis motus(1). Тому, звичайно, amor facit quod ipsae res quae amantur, amanti aliquo modo uniantur et amor est magis cognitivus quam co-gnitio(2). І я справді бачив тепер дівчину краще, ніж бачив її попереднього вечора, і я розумів її intus et in cute(3), бо у ній я розумів себе, а в собі — її. Тепер я замислююсь — чи те, що я відчував, було дружньою любов'ю, якою подібний любить подібного і прагне лишень його добра, а чи жа-дальною любов'ю, якою людина прагне власного добра, а той, кому чогось бракує, прагне лиш того, що цей брак може заповнити. І мислю собі, що вночі то була жадальна любов, бо від дівчини я хотів чогось, чого ніколи не мав, але вранці я вже нічого не хотів від неї, прагнув лиш її добра, бажав, щоб вона збулася тієї жорстокої потреби, яка приневолювала її віддаватися за абиякий харч, щоб вона була щаслива, і я не хотів більше просити у неї нічого, а лиш далі думати про неї і бачити її у ягнятах, коровах, деревах, у ясному світлі, яке оповивало радістю монастирське обійстя.
Тепер я знаю, що причиною любові є добро, а що таке добро, визначає знання, і любити можна лише те, про що знаєш, що воно благе, і дівчину я спізнав як добро для гнівливого апетиту, але як зло для волі. Але тоді я перебував у полоні багатьох вельми суперечливих порухів
(1) Апетит тяжіє до того, щоб реально здобути те, до чого він звернений, щоб це поклало край сум'яттю (лат.).
(2) Любов робить так, щоб люблячий і люблений якимсь способом з'єдналися, і любов краще пізнає, ніж саме пізнання (лат.).
(3)1 всередині, і зовні (лат.).
[313]
душі, бо те, що я відчував, подібне було до найсвятішої любові, як її описують учителі церкви: воно породжувало у мені екстазу, у якій закоханий і коханий прагнуть того самого (і в ту мить якесь таємниче осяяння дало мені певність, що дівчина, де б вона не була, прагне того самого, що й я), і я відчував ревнощі, але не те лихе почуття, яке засудив Павло у першому посланні до коринтян, бо воно є principium contentionis(1) і не допускає consortium(2) з коханим, а те, про яке говорить Діонізій у "Божественних іменах", називаючи ревнивим навіть Бога propter multum amorem quem habet ad existentia(3) (я теж любив дівчину просто тому, що вона жила на світі, і відчував радість, а не заздрощі, що вона існує). Я ревнував у тому сенсі, в якому ангельський доктор зве ревнощі motus in amatum(4); то були приязні ревнощі, які спонукають поборювати все те, що шкодить коханому (і в ту мить я не мріяв про інше, ніж звільнити дівчину з-під влади того, хто купує її тіло, опоганюючи своїми згубними пристрастями).
Тепер я знаю, як каже ангельський доктор, що любов може шкодити тому, хто любить, коли вона надмірна. І моя любов була надмірною. Я лиш пробую пояснити, що відчував тоді, зовсім не намагаючись виправдати свої почуття. Я оповідаю про грішне палахкотіння своєї молодості. Воно було злом, але заради істини мушу сказати, що тоді я відчував його як небачене благо. Це має послужити наукою для тих, хто, як я, потрапить у сіті спокуси. Нині я, старець ветхий, знаю тисячі способів уникнути цих спокус (і замислююсь над тим, чи варто цим пишатися, адже спокуси полуденного біса вже не турбують мене; зате я підвладний іншим спокусам, тому питаю себе, чи те, що я роблю зараз, не є гріховною поблажливістю до земної пристрасті згадування, немудрим намаганням не піддатися плинові часу й уникнути смерті).
Тоді ж мене ледве врятував якийсь чудовний зблиск інтуїції. Дівчина являлася мені у природі і в людських [314] ділах, які мене оточували. Тому, завдяки щасливому здогадові душі, я занурився у широке споглядання цих речей. Я спостерігав за працею чередників, які виводили волів зі стайні, свинарів, які несли поживу свиням, чабанів, які гукали собак, щоб зігнати докупи овець, стежив за селянами, які несли полбу і просо до млина і виходили з нього з мішками доброго млива. Я поринув у споглядання природи, намагаючись забути свої думки, силкуючись дивитись на всю твар так, як вона поставала передо мною, щоб радісно забутись у цьому видовищі.
(1) Джерело незлагоди (лат.).
(2) Поєднання (лат.).
(3) Через ту велику любов, яку Він живить до сущого (лат.).
(4) Порив до коханого (лат.).
Яким чудовним воно було, це видовище природи, ще не торкнутої людськими, часто-густо лиходійними мудрощами!
Я бачив ягня, яке було так назване на підтвердження його чистоти і доброти. Адже слово agnus(1) походить від того, що ця тварина agnoscit, себто впізнає свою матір, впізнає її голос посеред отари, а мати його, посеред стількох подібних до нього ягнят, які подібно мекають, завжди знаходить свого сина, щоб погодувати його. Я побачив вівцю, назва якої, ovis, походить від ab oblatione(2), бо з давніх-давен її використовували для жертвоприношень; вівця ж, як відомо, тільки-но западе зима, звикла жадібно шукати траву, і до того, як пасовиська вразить мороз, вона наїдається досхочу. Отари охороняли собаки, звані canis, що виводиться від сапог(3), адже гавкають вони вельми голосно. Бувши твариною, досконалішою від інших, обдарованою вищим даром проникливості, собака легко впізнає свого господаря; він навчений полювати на диких звірів у лісах, охороняти отари від вовків, захищати дім і дітей свого господаря, й іноді, виконуючи цю свою повинність, він гине. Царя Ґараманта відвела на батьківщину з ворожого полону зграя з двохсот собак, які пробилися крізь ворожі лави; Ясонів собака Лікій після смерті хазяїна відмовився від їжі і врешті помер від виснаження; пес царя Лізимаха кинувся на вогнище, щоб згоріти разом з тілом свого господаря. Собака має здатність зцілювати [315] рани, облизавши їх своїм язиком, а язик його цуценят зцілює виразки кишечника. Природа його така, що собака може двічі споживати ту саму їжу, виблювавши її. Розсудливість його є символом досконалості духа, а чудотворна сила його язика є символом очищення від гріхів, отриманого через сповідь і покаяння. А що собака з'їдає те, що виблював, то се рівно ж є знаком того, що після сповіді ми повертаємось до давніх гріхів, і мораль ся мала для мене великий хосен того ранку, напоумляючи моє серце, поки я захоплено споглядав чудеса природи.